Розвиток науки та освіти у перші пожовтневі роки.
Одним із видатних істориків XIX ст. був М. І. Костомаров (1817—1885). Він займався історією як України, так і Росії, написав багато праць з історії України: «Богдан Хмельницький і повернення Південної Русі до Росії» (1857), «Гетьманство Виговського» (1861), «Гетьманство Юрія Хмельницького» (1868), «Павло Полуботок» (1876), «Руїна. Історія гетьманства Брюховецького, Многогрішного і Самойловича» (1881), «Мазепа» (1882), «Мазепинці» (1884) та ін. Більшість праць Костомарова видані у зібранні його творів «Історичні монографії та дослідження». Головною заслугою Костомарова є те, що він, на противагу історикам, які в історії бачили діяльність лише царів, гетьманів, полководців та інших видатних осіб, один із перших у вітчизняній історіографії почав вивчати історію народу, його життя і рухи, протиставляючи народ державі. Ввівши до наукового обігу величезну кількість історичних джерел, Костомаров дав блискучі описи народних рухів — народних повстань в Україні, визвольної війни 1648— 1654 pp. та ін. Костомаров виступав за республіканський лад, відстоював право українського народу на вільний національний розвиток, ставав на захист української мови і культури.
43. Митці українського театру (М. Старицький, М. Кропивницький...)
Театр та музична культура доби модерну. "Модерний" український театр - це театр, який поєднує в собі риси професійного та національного театру. Виникнення "нового" українського театру було тісно пов'язане з національним відродженням, визвольним рухом. Театр скупчував навколо себе кращі творчі сили української інтелігенції, з одного боку, з іншого - виступав потужним засобом формування національної самосвідомості.
Важливою передумовою становлення "модерного" українського театру були політичні чинники - демократизація, масовість, доступність мистецтва. Театральне мистецтво із середини XIX ст. перетворюється із салонного в явище масове, доступне пересічним громадянам. Індустріальне виробництво сприяло підвищенню культурного та освітнього рівня населення міста та села, духовні потреби якого і мав задовольняти театр.
Біля витоків "модерного" українського театру стояли люди універсального таланту: Марко Кропивницький - режисер, актор, літератор, антрепренер (організатор театрального життя); Михайло Старицький - письменник, поет, драматург, перекладач, театральний менеджер; Іван Карпенко-Карий - драматург, актор, режисер, критик, публіцист, педагог, котрий створив акторську школу. Такі корифеї українського театру, як Микола Садовський, Панас Саксаганський, Марія Заньковецька, поєднували акторський талант, музичні здібності, організаторський хист з активною культурно-громадською діяльністю.
Прикладом народного театру, в якому брали участь робітники, є театр в с. Сидорівка. що функціонував при цукроварні відомого підприємця і мецената Василя Симиренка. Його глядачами були селяни, робітники і службовці заводу, поміщики з навколишніх сіл.
У 1859 р. в Київському університеті виникає театральний гурток М.Старицького та М Лисенка, де ставилися "Лихо з розуму" О.Грибоєдова, "Ревізор" М. Гоголя, п'єси О.Островського та ін. В Чернігові постає аматорський театр "Товариство кохаючих рідну мову", активними учасниками якого були байкар Л.Глібов, етнограф О.Маркович, історик О.Лазаревський. В містечку Бобринець існував аматорський театральний гурток, для якого М.Кропивницький написав свою першу п'єсу "Дай серцю волю, заведе в неволю". В 1863 р. І.Карпенко-Карий створює аматорський театральний гурток в Єлисаветграді, який мав назву "Артистичне товариство". В єлисаветградському театральному гуртку вперше було поставлено п'єсу Т.Шевченка "Назар Стодоля" та оперу "Запорожець за Дунаєм" С.Гулака-Артемовського. Важливу роль в театральному житті цього провінційного міста відіграла родина Тобілевичів, три брати та сестра, знані в театральному світі під іменами Іван Карпенко-Карий, Микола Садовський, Панас Саксаганський, Марія Садовська- Барілотті.
Формуванню українського професійного театру в 70-ті рр. завадила репресивна політика царського уряду проти українства. Так, сумнозвісний Емський указ 1876 р. забороняв "різні сценічні вистави на малоруському наріччі, а також друкування на ньому текстів музичних нот".
Важливим етапом у встановленні "модерного" українського театру стали 80-90-ті pp. XIX ст., позначені переходом від аматорських гуртків та напівпрофесійних об'єднань до професійного театру. Перший професійний український театр заснував 1882 р. в Єлисаветграді М.Кропивницький. В його трупу прийшли талановиті актори М.Садовський. М.Заньковецька. Професійна трупа М.Кропивницького виїжджала на гастролі до Києва, Харкова, Полтави, Чернігова. В репертуарі переважали українські п'єси: "Наталка-Полтавка" І.Котляревського, "Назар Стодоля" Т.Шевченка, "Дай серцю волю, заведе в неволю" М.Кропивницького, "Чорноморці" М.Старицького.
В серпні 1883 р. відбулося об'єднання театру М.Кропивницького з трупою М.Старицького. В новий театральний колектив влилися І.Карпенко-Карий та П.Саксаганський. Директором української трупи став М.Старицький, М.Кропивницький залишався режисером, актором, драматургом. Співпраця двох видатних діячів театрального мистецтва сприяла піднесенню престижу національного театру, рівня режисерської та акторської майстерності. До високопрофесійної української трупи входило понад 100 акторів. Трупа М.Старицького на короткий час об'єднала кращі театральні сили України, до неї входили М.Садовський, М.Заньковецька, П.Саксаганський, М.Садовська-Барілотті, Г.Затиркевич-Карпінська, Ф.Леви цький.
З театральної трупи Старинького-Кропивницького вийшло кілька театральних колективів. У 1885 р. вона розпалася на два окремі колективи. В 1890 р. І.Карпенко-Карий та М.Садовський створили "Товариство малоросійських акторів". З гастролями цей театральний колектив побував на Півдні України, в Бессарабії, на Кубані і Дону. В 1890 р. власну трупу організував П.Саксаганський - "Товариство російсько-малоросійських артистів під керівництвом П.Саксаганського".
Окрім цих провідних українських театральних колективів в Наддніпрянській Україні діяло близько 30 невеликих "російсько-малоросійських" труп, які були досить популярними в українській провінції, а також в російських губерніях Центру, Уралу, Сибіру (наприклад, трупа Т.Деркача).
Освіта-У березні 1919 р. наркомат УРСР розпочав демократизацію управління вищою школою. Вона звелася, однак, до скасування вузівської автономії, яка існувала і в царські часи. Запроваджувався інститут комісарів, які користувалися у вузах повною владою. Комісарів призначав наркомат. Факультетські ради до революції мали широкі права, аж до вибору ректорів таємним голосуванням. Наявність комісарів зводила ці права нанівець. Самі ради тепер повинні були складатися наполовину з представників студентства.
Університетська освіта в Україні ліквідовувалася. Кожний з університетів був поділений на кілька самостійних навчальних закладів, серед яких переважали інститути народної освіти. Вони мали своїм завданням готувати вчителів загальноосвітньої школи.
Розукрупнення збільшило кількість вищих навчальних закладів порівняно з довоєнними роками. Наприкінці 1920 р. в Україні налічувалося 38 інститутів, у них навчалося 57 тис. студентів. За рік було випущено близько 3 тис. спеціалістів. У 20-ті роки в Україні відбулися зміни і в системі вищої освіти. При вступі до вищих навчальних закладів враховувалося соціальне походження. Для покращення складу студентів за соціальним станом при вузах створювалися робітничі факультети.Розвиток науки
Ліквідація університетів до мінімуму обмежила можливості провадження наукових досліджень у вищій школі. Розвиток науки зосередився в Українській академії наук, яку було засновано 24 листопада 1918 року , і яка мала три відділи: історико-філологічний, фізико-математичний та соціально-економічний. Першим президентом запропонували бути М.Грушевському, але він відмовився. Тому першим Президентом академії став 55-річний В.І.Вернадський. Академік В.І.Вернадський являв собою приклад інтелігента, який став поза політикою й віддавав усі сили служінню науці. Перебуваючи в лавах кадетської партії (він навіть був членом ЦК цієї партії), В.І.Вернадський проте не зайняв по відношенню до Жовтневої революції ворожої позиції. Влітку 1918 року він назавжди розірвав з кадетами і ніколи більше не займався політичною діяльністю. Створюючи Всеукраїнську Академію Наук (ВУАН), В.І.Вернадський і його соратники Д.І.Багалій, А.Є.Кримський, В.І.Липський визначали для неї наступні цілі: - національне відродження України, піднесення її науки й культури; - розвиток економіки та продуктивних сил; - забезпечення українському народові гідного місця в культурному та Науковому житті всього людства; - інтенсивний обмін науковими досягненнями між Російською й Українською Академіями наук, піднесення культурної єдності українського й російського народів, зміцнення союзу України й Росії в межах єдиної держави.
Після другого приходу Радянської влади в Україну на початку 1919 року й утворення Української РСР було проголошено основні принципи радянської системи освіти й виховання: загальність, доступність для всіх, безкоштовність і обов’язковість шкільної освіти.[3] Утворена в період правління гетьмана П. Скоропадського, УАН не могла в умовах політичної нестабільності розгорнути свою діяльність. У лютому 1919 p., коли у Києві утвердилася радянська влада, президент УАН В. Вернадський і неодмінний секретар А. Кримський звернулися до наркома освіти В. Затонського з клопотанням про виділення коштів, надання друкарні та приміщень для наукових занять. Нарком зобов'язався забезпечити діяльність Академії і надав у її розпорядження садибу пансіону графині Левашової (тепер у цьому будинку розміщується президія Національної академії наук України).
Водночас УАН зазнала в цей час перших політичних репресій. Статус академіка від переслідувань не рятував. Було заарештовано С.Єфремова, позбавлено громадянських прав В. Косинського. Після наполегливих прохань обом академікам власті дали можливість працювати.
Найбільш продуктивно у 1919—1920 pp. працював перший відділ УАН, на чолі якого стояли Д. Багалій, С.Єфремов, А. Кримський. Об'єктом досліджень його кафедр було духовне життя і культура українського народу. На історичному підвідділі вивчалися проблеми всесвітньої та вітчизняної історії, географії, етнографії і філософії, на філологічному — всесвітнє та українське письменство, арабо-іранська філологія, тюркологія і загальне мовознавство. Плідно працювали комісії для складання словника живої української мови, для видання пам'яток новітнього письменства, археографічна.
У другому відділі УАН зосереджувалися установи фізико-математичного і природничого профілю. Були створені фізичний інститут, інститут технічної механіки, різноманітні лабораторії, комісії і кабінети. Очолював відділ М. Кащенко.
Третій відділ УАН мав соціально-економічний профіль. В його комісіях і на кафедрах вивчалися економічні і юридичні проблеми. На чолі відділу стояв М.Туган-Барановський. Він створив Інститут для виучування економічної кон'юнктури та народного господарства і став його першим директором. Стабільно працював створений М.Птухою Демографічний інститут.
Наприкінці 1920 р. УАН налічувала понад 200 штатних співробітників. Без оплати в її установах працювало понад 500 спеціалістів.