Здоров’я населення та послуги системи охорони здоров’я

ТЕМА 5. СТАТИСТИКА СОЦІАЛЬНИХ ПОСЛУГ

У даній темі розглядаються такі питання:

5.1. Здоров’я населення та послуги системи охорони здоров’я;

5.2. Статистика освіти;

5.3. Статистика культури, мистецтва і відпочинку;

5.4. Соціальний захист населення

Основними завданнями статистики здоров’я населення й послуг системи охорони здоров’я є вивчення:

1) стану здоров’я населення;

2) впливу на здоров’я населення соціально-економічних та екологічних факторів;

3) стану та діяльності мережі охорони здоров’я.

Поняття здоров’я прийнято розглядати як складне методологічне, філософське і водночас практичне, яке може й повинно використовуватись у повсякденній діяльності. Офіційне визначення здоров’я Всесвітньої організації охорони здоров’я, яке міститься в її статуті (1946 р.), таке: «Здоров’я — це стан повного фізичного, душевного і соціального благополуччя, а не тільки відсутність хвороби чи фізичних дефектів».

В такому контексті здоров’я населення — це:

· соціально-економічна категорія;

· мета і головна рушійна сила суспільного прогресу;

· одна з найважливіших характеристик соціально-економіч­ного розвитку.

У науковій та практичній діяльності розрізняють такі аспекти поняття здоров’я:

Загальнопатологічне поняття здоров’я (норма) — інтервал, у межах якого кількісні коливання психофізіологічних процесів здатні утримувати живу систему на рівні функціонального оптимуму (оптимальна зона, в межах якої організм не виходить на патологічний рівень саморегуляції).

Популяційне здоров’я — умовне статистичне поняття, яке характеризується комплексом демографічних показників, рівнем фізичного розвитку, захворюваністю та частотою преморбідних станів, інвалідністю певної групи населення.

Індивідуальне теоретичне здоров’я — стан повного соціального, біологічного й психічного благополуччя, коли функції всіх органів і систем організму людини врівноважені з навколишнім середовищем, відсутні будь-які захворювання, хворобливі стани та фізичні дефекти.

Індивідуальне фактичне здоров’я — стан організму, при якому він здатний повноцінно виконувати свої соціальні й біологічні функції.

Останнім часом у зв’язку з процесами старіння населення і зменшення народжуваності в деяких регіонах світу, ВООЗ особливу увагу приділяє стану репродуктивного та сексуального здоров’я населення.

Репродуктивне здоров’я — комплекс характеристик щодо процесів, функцій та системи репродукції на всіх етапах життя людини. Це означає, що люди здатні вести безпечне і таке життя, яке приносить сексуальне задоволення, а також нести відповідальність за народження дітей і мати вільний вибір, коли і скільки їх народжувати. Остання умова передбачає можливості доступу до ефективних протизаплідних засобів, спеціалізованої медичної допомоги й надання батькам умов мати здорову дитину.

Сексуальне здоров’я — така наявність та взаємодія психофізіологічних, інтелектуальних і соціальних факторів сексуальної суті людини, завдяки яким її внутрішній світ стає багатшим, особисті якості, потреби в спілкуванні та коханні стають реалізованими на високому духовному рівні. «Тому під сексуальним здоров’ям розуміють позитивне ставлення до проявів сексуальності, а метою охорони здоров’я є створення сприятливих умов для сумісного життя та особистого спілкування людей, а не тільки надання консультацій та медичної допомоги з приводу хвороб, які передаються статевим шляхом або шкодять відтворенню потомства».

У міжнародній статистиці заведено використовувати комплексний підхід до визначення поняття «здоров’я» населення. Популяційне здоров’я — умовне статистичне поняття, яке характеризується системою показників:

· демографічних (народжуваність, смертність, середня очікувана тривалість життя);

· фізичного розвитку (морфофункціонального та біологічного розвитку, гармонійності);

· захворюваності (загальної, інфекційної, госпітальної та ін.);

· інвалідності (первинної та загальної);

· частоти донозологічних станів (імунітет, опірність систем, активність ферментів й ін.).

Комплексним показником оцінки стану здоров’я може бути середня очікувана тривалість майбутнього життя — величина, що акумулює повікові показники смертності і є надійнішим показником суспільного здоров’я порівняно з показником загальної смертності. Середня тривалість майбутнього життя — це число років, яке в середньому має прожити дане покоління народжених або певне число однолітків за умови, що протягом цього майбутнього життя при переході з однієї вікової групи в наступну коефіцієнти смертності будуть такими ж, як і на момент складання таблиць смертності.

Джерелами інформації про захворюваність, смертність, інвалідність, фізичний розвиток населення переважно є такі:

¨ офіційні звіти медичних закладів і органів охорони здоров’я, соціального забезпечення, державної статистики, бюро ЗАГСів;

¨ спеціально організований облік випадків захворювань і смер­тей у лікувально-профілактичних закладах виділених зон спостереження — так звані проспективні дослідження;

¨ ретроспективна інформація облікових документів лікувально-профілактичних закладів за минулі періоди часу;

¨ дані лікарських оглядів населення;

¨ дані клінічних, лабораторних та інструментальних обстежень;

¨ результати медико-соціологічних досліджень (опитування, анкетування) населення.

Розглянемо детальніше основні групи наведеної вище систе­ми показників. З поняттям «захворюваність» пов’язують три показники: суто захворюваність, хворобливість і патологічна ураженість.

Первинна захворюваність (суто захворюваність) — це сукупність раніше не зареєстрованих, а вперше в поточному році виявлених серед населення захворювань.

Загальна захворюваність (хворобливість) — це сукупність усіх хвороб серед населення, що вперше виявлені в поточному році, а також виявлених у попередні роки, але з приводу яких хворі звернулися по медичну допомогу в поточному році.

Суттєва різниця між цими показниками полягає в наступному. Показник первинної захворюваності більш чутливий до впливу змін у середовищі, що оточує населення. Аналізуючи його за ряд років, можна одержати правильне уявлення про виникнення та динаміку захворюваності й ефективність відповідних соціально-гігієнічних і лікувальних заходів.

Показник загальної захворюваності (контингенти хворих) є більш стійким до факторів навколишнього середовища. Підвищення його рівня ще не свідчить про наростання негативних змін у стані здоров’я населення, адже це могло відбутися за рахунок лікувальних заходів, що продовжили життя хворих і, як наслідок, збільшили їх чисельність. Крім того, покращання роботи з виявлення контингентів хворих з хронічним перебігом захворюваності також призводить до зростання показників захворюваності.

Патологічна ураженість — це факти патологічного стану населення, виявлені під час медичних оглядів.

Однією з основних методологічних умов вивчення захворюваності населення є обов’язкове використання статистичної класифікації і номенклатури хвороб, травм та причин смерті. Міжнародна статистична класифікація хвороб десятого перегляду (МКХ-10), видана ВООЗ у 1994 р., введена в дію в Україні з 01.01.1999 р. Вона є обов’язковою для використання при проведенні статистичних розробок і формуванні державної та галузевої звітності у сфері охорони здоров’я.

Статистика захворюваності включає кілька розділів або напрямків вивчення захворюваності, що характеризуються особливостями методів збору, опрацювання й аналізу даних, а саме:

¨ за даними звернень населення про медичну допомогу;

¨ за даними медичних оглядів;

¨ за даними про причини смерті.

Значно доповнити наведені вище дані про захворюваність можна завдяки спеціальним періодичним обстеженням. Вони провадяться, як правило, вибірково за спеціальними програмами. За ними вивчається захворюваність окремих контингентів або по окремих територіях, нозологічних формах та ін.

При вивченні захворюваності населення виділяють такі її види:

· загальна захворюваність;

· гостра інфекційна (епідемічна) захворюваність;

· захворюваність на найважливіші неепідемічні хвороби;

· захворюваність з тимчасовою та стійкою втратою працездатності;

· госпіталізована захворюваність;

· захворюваність за даними активного спостереження (медоглядів);

· захворюваність за даними реєстрації причин смерті.

Розглянемо детальніше загальну захворюваність. Вона фіксується в процесі поточної реєстрації факту звернення пацієнта до амбулаторно-поліклінічного закладу. При цьому провадиться суцільний облік по всіх нозологічних формах.

За одиницю спостереження приймається перше звернення з приводу конкретної хвороби в поточному календарному році до лікаря в амбулаторно-поліклінічному закладі або виклику лікаря із згаданої причини додому.

Основні показники загальної захворюваності наведені в табл. 5.1.

Слід мати на увазі, що відсутність умов для зручного та своєчасного звернення населення по медичну допомогу, низький рівень санітарної культури населення, недбале ставлення до власного здоров’я призводять до того, що число зареєстрованих захво­рювань менше фактичного.

Інвалідність як статистичне поняття — це сукупність показників, які характеризують частоту стійкої втрати працездатності населення й склад інвалідів на даній території за віком, групами, причинами тощо. Її прийнято також називати захворюваністю зі стійкою втратою працездатності та вивчати самостійно. Інвалідність є одним з найважливіших показників здоров’я населення,що має не тільки медичне, але й соціально-економічне значення. Вона надто тісно пов’язана із захворюваністю населення і по суті завжди є її результатом. Це ж стосується й інвалідності дітей унаслідок анатомічних дефектів та вроджених вад.

Показники фізичного розвитку є однією з найоб’єктивніших характеристик стану здоров’я населення, яка відображає його позитивний аспект, особливо в дитячому віці. Фізичний розвиток визначається рівнями сукупності морфологічних і функціональних ознак, що характеризують розвиток та формування організму. Він є результатом взаємодії внутрішніх (ендогенних) та зовнішніх (екзогенних) факторів. До першої групи відносять спадковість і особливості внутрішньоутробного розвитку. Друга група являє собою навколишнє середовище — природно-кліматичні й соціально-економічні умови. Виділяють два аспекти вивчення фізичного розвитку: розвиток індивіда та фізичний розвиток колективу. Якщо йдеться про фізичний розвиток не окремої особи, а населення в цілому, то вважається, що визначальний вплив мають саме соціально-економічні фактори .

Таблиця 5.1- Основні показники загальної захворюваності населення

№ п/п	Показник	Змістовна характеристика	Спосіб обчислення
	Первинна захворюваність	Частота захворювань, виявлених уперше
	Загальна захворюваність (поширеність, хворобливість)	Частота хвороб серед населення
	Показники 1, 2 в розрізі форм хвороб, статі, віку, територій	Поширеність окремих хвороб у окремих груп населення	Спосіб 1, 2 стосовно відповідної групи населення
	Частка окремих форм хвороб (груп) у складі всіх захворювань	Структура захворюваності
	Показники 4 в розрізі статі, віку, територій	Структура захворюваності окремих груп населення	Аналогічно способу 4
	Середньоденний рівень захворюваності в окремі місяці певними хворобами	Сезонність захворюваності
	Контингент осіб, що звернулися по меддопомогу	Частка населення, що звернулася по меддопомогу
	Розподіл осіб, що звернулися, за кратністю звернень	Характеристика контингентів, що звертаються по меддопомогу

Результати аналізу даних про фізичний розвиток здебільшого використовуються в практичній діяльності спеціалістів з організації охорони здоров’я, лікарів різного фаху, передусім педіатрів, спеціалістів у галузі гігієни дітей та підлітків, спеціалістів по роботі зі спортсменами, призовниками і т. п. Отже, поняття «фізичний розвиток» і «здоров’я» тісно пов’язані між собою, але суттєво різні.

Важливою проблемою соціальної статистики є вивчення впли­ву соціально-економічних факторів та стану навколишнього середовища на здоров’я населення. В європейських країнах з цією метою вже кілька десятиріч регулярно проводяться комплексні дослідження. Результати моніторингу використовуються для розробки та реалізації державної політики в галузі охорони здоров’я і соціального захисту.

Відмінності в стані здоров’я, пов’язані із соціально-еконо­мічними факторами, визначають як відмінності в поширеності або частоті захворювань серед осіб, що мають різний соціально-економічний статус. При цьому найчастіше статус характеризують трьома показниками — професія, рівень освіти, рівень доходів.

Основними джерелами інформації є результати анкетних опитувань, реєстри смертності, реєстри та бази даних про захворюваність, травматизм, інвалідність, бази даних соціальних служб, результати медичних оглядів та ін. Для одержання повніших результатів бажано мати ці дані по кожному індивіду, якщо це не порушує умов конфіденційності. Іноді, коли це неможливо, наприклад при вивченні впливу стану навколишнього середовища на здоров’я населення, проводять аналіз по географічних регіонах або екологічних ознаках: тип середовища (вода, повітря), тип забруднюючої речовини тощо. В таких випадках часто проводять диференціацію не населення за його соціальним статусом, а регіонів за рівнем їх соціально-економічного розвитку.

Важливе значення має вибір системи показників, що характеризують здоров’я населення. За свідченнями спеціалістів, прикладом вдалого рішення є система показників, яка була використана в дослідженнях, проведених в Англії та Уельсі в 1990 р. Вона складається з чотирьох компонентів здоров’я:

· відчуття наявності хвороби або її відсутності, які визначалися за 16 симптомами;

· психосоціальний дискомфорт або благополуччя (вісім симптомів);

· наявність або відсутність обмежень щодо працездатності;

· відповідність індивідуальних показників здоров’я: артеріального тиску, маси тіла, росту й параметрів дихальної функції, встановлених медико-біологічними нормами.

На базі цих чотирьох показників був розроблений інтегральний показник.

Відмінності в стані здоров’я відображаються за допомогою як абсолютних, так і відносних показників. Наприклад, це може бути різниця коефіцієнтів смертності найнижчої та найвищої соціальних груп або їх відповідне відношення. За необхідності їх об’єднують із сусідніми. Обидва види показників по-своєму є інформативними: відносні показники частіше легше інтерпретувати. Проте, наприклад, переважність на 50 % патології, що рідко зустрічається, може бути менш значущою для громадського здоров’я, ніж переважність на 10 % досить поширеної патології.

Перед аналітичним опрацюванням даних про стан здоров’я різних соціально-економічних груп слід елімінувати вплив таких факторів, як вік, стать, співвідношення сільських та міських жителів тощо (іноді, навіть, етнічний склад).

Останнім часом у дослідженнях використовують такі показники здоров’я, як:

— очікувана тривалість майбутнього життя без непрацездатності;

— очікувана тривалість майбутнього життя без порушень стану здоров’я.

Що стосується такої інтегральної характеристики, як соціальний статус, то тут необхідно розглянути сутність окремих його складових. Рівень освіти, в першу чергу, характеризує можливості доступу особи до інформації, її здатність аналізувати і приймати певні рішення. Водночас рівень доходу зумовлює різні можливості доступу до обмежених обсягів матеріальних благ і послуг. Професійний статус значною мірою поєднує ці дві можливості, а також додає до них додаткові, пов’язані з престижем, привілеями, владою. Зрозуміло, що виявити пріоритети цих трьох складових для кожної конкретної особи далеко не завжди видається можливим.

У деяких випадках ознаці «професія» ставиться у відповідність рангова шкала. При цьому виділяють такі категорії за місцем їх положення на ринку праці:

· службовці вищого рівня, професіонали та роботодавці;

· службовці нижчого рівня;

· кваліфіковані робітники;

· некваліфіковані робітники;

· фермери;

· інші робітники, що мають свою справу.

Проте не між усіма соціальними класами існують чітко встановлені межі. А отже, і така побудова не завжди є «вертикальною»: наприклад, не існує чітких положень стосовно того, що службовці нижчого рівня займають вище місце в системі соціальної стратифікації, ніж кваліфіковані робітники. Оскільки класифікації професій не завжди видається можливим подати у чітко ієрархічному вигляді, в практичних дослідженнях припустимим є приблизний розподіл працівників за професійною ознакою «зверху донизу».

Інший підхід використовують, коли існуюча класифікація професій не може бути представлена у вигляді «вертикальної» структури. Прикладом такої є Міжнародна стандартна класифікація професій:

00—01 — професійні, технічні й пов’язані з ними види діяльності;

02 — адміністративний та управлінський персонал;

03 — клерки і канцелярські службовці;

04 — торгові працівники;

05 — обслуговуючий персонал;

06 — сільськогосподарські та інші робітники;

07—09 — робітники на виробництві, в суміжних галузях, на транспорті, робітники фізичної праці;

10 — військовослужбовці.

Як бачимо, в цьому випадку ознака «професія» вимірюється за номінальною шкалою. Це відповідним чином зумовлює вибір методів аналізу взаємозв’язків.

Ще одним важливим аспектом вивчення впливу соціально-економічних факторів на стан здоров’я населення є визначення його рівня за допомогою самооцінки. Це стосується передусім характеру даних, одержаних у результаті опитувань населення. Відповіді стосовно стану здоров’я, що наводяться респондентами в анкетах, залежать не тільки від об’єктивної наявності відхилень у стані здоров’я, але й від їх суб’єктивного сприймання, наприклад, від діагнозів, встановлених лікарями в минулому, суб’єк­тивної інтерпретації медичних термінів, наведених в анкетах, неможливості згадати про конкретні випадки захворювань, що мали місце раніше, схильності до «стогнання» та ін.

Мета і завдання подібних досліджень визначають основні напрями вивчення стану здоров’я населення та доступності медичних послуг. Цікавими в цьому відношенні є результати вибіркового опитування домогосподарств, проведеного в жовтні 2000 р. вперше в Україні Державним комітетом статистики.

Інформація, наведена в бюлетені з питань здоров’я, характеризує суб’єктивну оцінку стану здоров’я членів домогосподарств; рівень доступності для них медичної допомоги, можливості придбання ліків та медичного приладдя; захворюваність за видами хвороб; окремі питання, пов’язані з лікуванням у лікарнях; суб’єк­тивну оцінку впливу на стан здоров’я наслідків Чорнобильської катастрофи; показники народжуваності дітей жінками віком 15 ро­ків і старше; дані щодо тютюнопаління тощо.

Тепер розглянемо основні методи та систему показників для вивчення стану і діяльності мережі охорони здоров’я.

Мережа охорони здоров’я — це структура медичних закладів з відповідними ресурсами, основними з яких є матеріальні, фінансові, трудові та інформаційні.

Статистика вивчає:

1. Стан мережі охорони здоров’я:

— кількість медичних закладів у цілому й по окремих видах;

— профільну та територіальну структуру закладів;

— обсяг ресурсів та їх розподіл у мережі, їх структуру, стан, рух і ефективність икористання.

2. Діяльність мережі охорони здоров’я:

— господарську діяльність;

— забезпеченість населення медичними послугами;

— доступність та якість медичних послуг.

Реформування системи охорони здоров’я України вимагає відповідного підходу до виділення ресурсів, їх розподілу й оцінки ефективності використання. Такий підхід полягає в тому, що ресурси мережі охорони здоров’я розглядаються як елементи ринкових відносин.

Ринкова економіка орієнтована на споживача і базується на таких основних принципах:

· різноманітність форм власності на засоби виробництва;

· економічна свобода виробника, власника, робітника та споживача;

· конкуренція між виробниками;

· вільне ціноутворення;

· цілісність ринкового механізму (наявність ринку засобів виробництва, грошового ринку, ринку праці і споживчого ринку);

· обмежена роль держави.

Щодо ринку медичних послуг закони попиту і пропозиції мають певні специфічні особливості. На відміну від попиту товарів, обсяг яких теоретично не має меж, попит на медичну допомогу обмежений рівнем здоров’я пацієнта. Одночасно ціна як регулятор попиту й пропозиції медичних послуг має тенденцію до постійного зростання. Це зумовлено двома факторами: розвитком медичних послуг, що надаються при складних на сьогодні хворобах та зростаючим віком пацієнтів. Це лягає великим тягарем на економіку навіть високорозвинутих країн. Для багатьох він є непосильним.

У зв’язку з цим метою виробників медичних послуг повинна стати не максимізація прибутку, а досягнення стандартної якості при максимально ефективному використанні фіксованих, обмежених на даний час ресурсів. При цьому до регулюючих функцій держави, зокрема, входить встановлення стандартів якості медичної допомоги, що становить не тільки медичну, а й соціальну проблему.

Важливе місце в системі охорони здоров’я населення країни з ринковою економікою займає страхова медицина. Страхова медицина — це складна та надзвичайно мобільна система товарно-ринкових відносин у галузі охорони здоров’я. Товаром є оплачувана, конкурентоспроможна, гарантована, якісна і достатня за обсягом медична послуга, провокована ризиком для здоров’я. «Покупцем» її може бути держава, група людей (виробничі колек­тиви, заклади й установи різних форм власності), фізичні особи, які знаходяться в умовах такого ризику.

Медичне страхування — це система організаційних та фінансових заходів щодо забезпечення діяльності страхової медицини. Метою страхової медицини й медичного страхування є забезпечення громадянам соціальних гарантій і прав на одержання медичної допомоги за рахунок накопичених коштів при виникненні страхового випадку, а також фінансування профілактичних заходів.

Мережа охорони здоров’я становить структуру закладів з відповідними ресурсами. Тому статистика вивчає кількість, склад, розміщення установ системи охорони здоров’я. Їх групування проводиться відповідно до діючої класифікації. Кількість установ охоро­ни здоров’я визначається в розрізі окремих видів територій за станом на кінець року. Важливою характеристикою установ є потужність.

Потужність амбулаторно-поліклінічних закладів визначається числом відвідувань за зміну. При цьому виділяють нормативну потужність у розрахунку на 10 000 жителів і фактичну як середнє число відвідувань за період. Показник потужності П може бути обчислений за формулами:

або ,

де Н — норматив потужності на 10 000 жителів;

N — чисельність населення;

В — норматив числа лікарських відвідувань на одного жителя за рік;

Д — число днів роботи амбулаторно-поліклінічного закладу за рік;

К — кількість змін роботи амбулаторно-поліклінічного закладу в день.

Що стосується стаціонарних закладів, то відповідним показником їхньої пропускної спроможності є місткість або забезпеченість стаціонарною допомогою. Вона характеризується показниками ліжкового фонду та його використання.

Забезпеченість населення лікарською допомогою вивчають у двох аспектах: поліклінічної (амбулаторної) та стаціонарної допомоги.

Для амбулаторно-поліклінічного закладу основними показниками забезпеченості є чисельність лікарів і число відвідувань як хворими лікаря, так і лікарями хворих на дому. При цьому визначають відношення кількості відвідувань до загальної чисельності населення, а також число зайнятих лікарських посад у середньому на одну поліклініку, амбулаторію, диспансер.

Забезпеченість стаціонарною допомогою визначається в першу чергу кількістю ліжок, чисельністю хворих, що прибули на лікування протягом певного періоду, та числом днів перебування хворого в ліжку.

Матеріально-технічні ресурси (МТР) системи охорони здоров’я значною мірою характеризують спроможність останньої задовольнити потреби населення в медичних послугах необхідного обсягу та якості. До складу МТР входять: будинки, споруди, обладнання, медична апаратура, лікарські препарати, продукти харчування, одяг, м’який інвентар.

Останнім часом у загальному обсязі основних фондів системи охорони здоров’я зростає частка високотехнологічного медичного обладнання й обчислювальної техніки. Це зумовлює значимість статистичного вивчення (особливо для бюджетних установ) розподілу такого обладнання по окремих установах, кількості, структури парку, використання такого обладнання та можливості доступу до нього різних груп населення різних регіонів.

Окреме місце в аналізі МТР займає вивчення ліжкового фонду. Показник обсягу ліжкового фонду характеризує укомплектованість медичних закладів лікарняними ліжками і визначається як загальне число ліжок у лікарняних закладах. Ліжко-день — це день, проведений одним хворим у стаціонарі. Він реєструється в результаті щоденного обліку.

Завданням статистичного вивчення трудових ресурсів у мережі охорони здоров’я є аналіз чисельності й структури, розподілу (номенклатура спеціальностей, професійна група, вік, стать, рівень кваліфікації, територія та ін.), динаміки, забезпеченості, підготовки й руху медичних кадрів.

Проблему визначення ефективності охорони здоров’я слід розглядати з таких позицій.

1. Ефективність охорони здоров’я як соціальної системи, яка сприяє розвитку економіки країни шляхом збільшення або збереження трудових ресурсів і підвищення їх якості.

2. Ефективність окремих заходів (проектів, програм) щодо зниження чи попереджування захворюваності, планування сім’ї, поліпшення довкілля та ін.

3. Ефективність використання ресурсів системи.

При вивченні ефективності охорони здоров’я необхідно визначити відповідні критерії та систему показників. Критерієм ефективності системи охорони здоров’я населення є поліпшення здоров’я населення і збільшення тривалості його життя. Основними аспектами здоров’я вважаються очікувана тривалість життя та його якість.

Серед показників ефективності охорони здоров’я доцільно виділяти такі, що характеризують зовнішній ефект (соціальний та економічний) і внутрішній (медичний). При цьому розуміють, що перший відображає вплив медичних послуг на суспільне виробництво та умови життя людей, а другий — характеризує результати діяльності медичних установ самої галузі.

Схема аналізу ефективності системи охорони здоров’я наведена в табл. 5.2.

Соціальний ефект знаходить своє вираження в поліпшенні здоров’я людей, якості й тривалості життя.

Економічний ефект проявляється у збереженні робочого часу, підвищенні продуктивності суспільної праці. Показниками при цьому можуть бути передчасна смерть і відповідні втрати виробленого продукту, число збережених життів у працездатному віці, інвалідність та її динаміка, приріст виробництва продукту за рахунок зменшення витрат робочого часу, витрати на заходи охорони здоров’я у зіставленні з відповідними обсягами наданих послуг.

Таблиця 5.2 - Схема аналізу ефективності системи охорони здоров’я

Медичний ефект характеризується рівнем захворюваності, його динамікою, якістю медичної допомоги тощо.

Оцінка ефективності, пов’язана зі збільшенням тривалості життя населення, зниженням захворюваності та травматизму, передбачає визначення «збереженої праці» і за рахунок цього збіль­шення обсягу ВВП на одного працюючого.

Аналіз діяльності закладів охорони здоров’я та якості медичної допомоги вимагає вивчення її ресурсів у контексті її основної діяльності. Це зумовлює необхідність аналізу діяльності закладів охорони здоров’я та якості медичної допомоги.

Особливо підкреслимо, що система показників, яка розглядається нижче, не тільки займає значне місце в медичній статистиці, а й має велику соціальну значущість. Вона характеризує забезпеченість населення медичними послугами, їх доступність і якість. Врешті це означає рівень людського розвитку суспільства.

Головним методологічним завданням є вибір системи показників та принципу їх узагальнення, тобто одержання певних комплексних оцінок. Система показників може визначатися на основі затверджених форм облікової та звітної документації, наприклад талону амбулаторного пацієнта, медичної картки стаціонарного хворого, звіту лікувально-профілактичного закладу тощо.

Аналіз діяльності закладів охорони здоров’я проводиться диференційовано:

¨ у розрізі окремих видів медичних закладів (амбулаторно-полік­лінічних, стаціонарів, диспансерів, санітарно-епідеміологічних та ін.);

¨ у розрізі окремих служб або профілів (онкологічної, терапевтичної тощо).

Розглянемо систему цих показників.

Показники діяльності амбулаторно-поліклінічних закладів:

· забезпеченість населення амбулаторно-поліклінічною допомогою;

· якість та ефективність медичної допомоги;

· навантаження медичного персоналу;

· матеріально-технічна й клініко-діагностична забезпеченість.

Забезпеченість населення амбулаторно-поліклінічною допомогою характеризується:

· числом лікарняних посад амбулаторно-поліклінічних закладів на 10 000 населення;

· кількістю відвідувань у середньому на одного жителя за рік.

Показниками якості амбулаторно-поліклінічної допомоги є активність відвідувань хворих на дому, якість (точність) діагностики, виконання плану профілактичних заходів, рівень захворюваності, летальності та смертності.

Діяльність стаціонарних закладів характеризується показниками, серед яких слід виділити такі групи:

· забезпеченість населення стаціонарною допомогою;

· навантаження медичного персоналу;

· матеріально-технічна забезпеченість;

· якість стаціонарної допомоги та її ефективність.

Методики обчислення перших трьох груп показників було розглянуто вище в контексті відповідних ресурсів. Що стосується показників якості й ефективності, то основними з них є такі.

1. Результати захворювань — чисельність хворих, що вибули зі стаціонару (виписані плюс померлі). Зіставляються з іншими результатами: кількістю випадків поліпшення стану здоров’я, без змін, погіршання стану здоров’я, летальними випадками.

2. Летальність у стаціонарі — відношення числа хворих, що померли в стаціонарі, до тих, що вибули зі стаціонару.

3. Середня тривалість лікування хворого з даною нозологічною формою захворювання — відношення середнього числа ліжко-днів, проведених виписаними хворими з даною нозологією, до чисельності хворих з такою нозологією, котрі були виписані.

У загальному випадку під якістю медичної допомоги розуміють рівень її відповідності потребам пацієнта з урахуванням сучасних можливостей медичної науки та практики і за умови ефективного використання наявних ресурсів. При цьому виділяють такі складові якості:

· умови надання медичної допомоги;

· відповідність набору лікувально-діагностичних процедур стану здоров’я конкретного хворого;

· співвідношення фактично досягнутих результатів із запланованими (очікуваними).

Сюди можуть бути віднесені динаміка стану здоров’я окремого пацієнта, результати лікування всіх хворих за звітний період, окремі показники стану здоров’я певного регіону.

Одразу, як і у випадку ринку будь-яких послуг, логічно постають питання про потреби (запити) клієнта та ступінь задоволення цих потреб. Ступінь задоволення оцінює як сам пацієнт, так і лікар. В останньому випадку мається на увазі не тільки конкретна особа, котра проводила лікування, а й спеціаліст у загальному розумінні, скажімо, група незалежних експертів. Ступінь задоволення пацієнта наданою медичною послугою залежить від багатьох факторів (у тому числі від суб’єктивних), наприклад від особливості характеру, віку, статі, рівня освіченості та культури, загального стану здоров’я, матеріального рівня тощо. У цьому плані значну роль можуть відіграти спеціально організовані статистичні спостереження.

Складність проблеми оцінки якості медичної допомоги зумовила пропозицію різних методологічних підходів до її вирішення. Загальними вимогами до методик такого роду є:

· придатність для оцінки якості щодо будь-якого етапу надання медичної допомоги;

· мінімізація суб’єктивізму при оцінюванні;

· можливість застосування кількісних оцінок;

· забезпечення можливості збору та аналізу даних про типові помилки лікарів або недоліки в роботі лікувально-профілактич­ного закладу.

До методик, які широко застосовуються в роботі статистичних органів МОЗ, відносяться: модель кінцевих результатів (МКР), методики визначення рівня якості лікування (РЯЛ), інтегральних оцінок, побудованих на стандартизованій системі, рейтингових оцінок у вигляді багатовимірних середніх.