Культурне життя
Попри руйнування і спустошення під час повстання 1648 р. та за доби Руїни на
Україні продовжувало розвиватися культурне життя, охоплюючи все ширші верстви
населення. Як писав у 1655 р. араб-християнин Павел Алеппський, мандруючи
Україною по дорозі до Москви: «Навіть селяни в Україні вміли читати й писа-
ти ... а сільські священики вважали своїм обов'язком навчати сиріт, не дозво-
ляючи тим тинятися вулицями, як бродягам». Багато сільських громад наймали вчи-
телів— вихованців братських шкіл, а випускники Київської академії («бакаляри»)
часто служили репетиторами у заможних людей. Навіть у найстрашніше лихоліття
вищу освіту давала Київська академія та її філії у Вінниці, а згодом і в Гощі на
Волині. За 40 років, що минули від реформ Петра Могили, в академії сформувалася
чітка 12-річна програма навчання, яка на різних стадіях зосереджувалася на ово-
лодінні латинською, грецькою, церковнослов'янською мовами, риторикою, поетикою,
а також (для найсумлінніших) філософією та теологією. Викладалися також астро-
номія, географія, математика, що свідчило про зростання інтересу до природни-
чих наук.
Переважна більшість студентів академії походила з середовища козацької
старшини чи багатого міщанства, хоч нерідко туди потрапляли сини простих коза-
Студенти Києво-Могилянської академії. Гравюра 1. Щирського. 1701 р.
ків і навіть селян. Продовжувалася також давня практика посилати молодь по
науку до західноєвропейських університетів; навіть опинившися під владою Росії.
лівобережні українці не поривали тісних зв'язків із європейською й особливо поль-
ською культурою. Відкритість українців у стосунках з іноземцями помітив ще
Павел Алеппський, який писав, що українці «всі були дружелюбними й не вбачали
в нас чужинців», тоді як у Росії він почувався так, «наче на серце його повісили замок,
а думки спохмурніли, бо в Московії ніхто не виглядає вільним і веселим».
Викладачі Київської академії, а серед них такі світила, як славетний письменник
і церковний діяч Лазар Баранович, німець за походженням ерудит Іннокентій Гі-
зель, пристрасний полеміст Іоаникій Галятовський, складали солідну й знану в усьо-
му православному світі культурну еліту. Багато їхніх творів набули великого поши-
рення, особливо пройнятий процарськими настроями «Синопсис» Гізеля, в якому
описувалася історія України та Росії. За 150 років із часу своєї появи у 1674 р.
ця праця виходила двадцятьма виданнями. В основному київські схоласти, які
всі були священиками, розглядали головні питання життя з релігійної точки зору.
В їхніх творах переважала антикатолицька та антиуніатська тематика, а їхньою
провідною ідеєю було об'єднання християнських народів для боротьби з нена-
висними мусульманами, що знайшло свій вираз у творах Галятовського, Бара-
новича та ін.
Писали вони химерним барокковим стилем, користуючися штучною церковно-
слов'янською мовою, далекою від розмовної української мови того часу. В середо-
вищі цих інтелектуалів ознакою низького стилю вважалося писати мовою «простого
люду». У творах світських авторів, навпаки, спостерігається тенденція користува-
тися народною мовою й зачіпати конкретніші проблеми. Зокрема, у «Літописі Са-
мовидця», ймовірно, написаному козацьким старшиною Романом Ракушкою-Ро-
мановським, увага зосереджується на подіях 1648—1657 рр. Не -бракувало на Ук-
раїні кінця XVII ст. і книжок. Незважаючи на воєнні лихоліття, в країні діяло ІЗ
друкарень: з них дев'ять українських, три польські, одна єврейська. Найінтен-
сивніше працювали українські друкарні в Києві, Новгороді-Сіверському та Чернігові.
З 20 книжок, виданих новгород-сіверською друкарнею, 15 належало перу україн-
ських авторів, а в одному лише 1679 р. друкарня випустила понад 6 тис. при-
мірників різноманітних підручників для початкових шкіл.