Д. Київська романтика 3 страница

«Поле моє, поле,

не оране поле!

Доле моя, доле,

непроглядна доле!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Гляну я на поле —

густо зеленіє,

не жито-пшениця —

трава половіє.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Годі! потихеньку

в шинок помандрую,

тієї лихої

трошки покуштую.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

З вечора до ранка

буду куштувати —

в зеленім байраці

долі виглядати».

Бачимо тут типові прикраси народно-пісенного стилю (подвійні слова, епітети без іменників: «тієї лихої» і т. д.), поруч із цим русизми (непроглядна, потихоньку). Здобути собі популярність як поет Навроцький не спромігся. Писав він і російські вірші.

14. Кирило-Мефодіївське товариство проіснувало лише короткий час. Зустріч у ньому Куліша, Костомарова та Шевченка з іншими «братчиками» може здаватись лише випадковою. Проте «київська романтика» має свої виразні риси, що сполучують у єдність і геніальні пророцтва Шевченка, і «Книги битія», і перші літературні спроби Куліша. Це романтична ідеологія, забарвлена в цьому колі виразно соціально та політично, та — відповідно до духу романтичного світогляду — «месіаністично». На місце програми, оберненої до ідеалізованого минулого «Історії Русів»та народного побуту, стає помалу програма, звернена цілком до української сучасності та українського майбутнього. Ця програма великою мірою овіяна духом соціального християнства та політичного слов’янофільства. Але головна його риса — уявлення про Україну як живу народну цілість, життєві сили якої не втрачені та не завмерли. Замість ідилічного образу перед киянами стає постать України як цілісного організму з реальними потребами, прагненнями, інтересами — та навіть — у минулому та в сучасності — протиріччями інтересів. Крім романтики, на цю програму вплинули вже значні поромантичні сили: соціальне християнство та соціальні і політичні течії Заходу. Ентузіастична та есхатологічна програма не могла втриматися, як програма діяльності. Але вона надовго залишилася в свідомості українського суспільства як початок якогось повороту, як «гук воскресної труби архангела». «Коли говорено коли-небудь по правді, що серце ожило, що очі загорілися, що над чолом у чоловіка засвітився полум’яний язик, то це було тоді у Києві», — згадував Куліш пізніше.