Умисел та необережність

Вина

Вина — це поняття, що є визначальним для настання юридичної відповідальності в різних галузях права.

Вина як умова відповідальності прямо згадується в ст. 614 ЦК України, де зазначено, що особа, яка порушила зобов'язання, несе відповідальність лише за наявності вини, якщо інше не встановлено договором або законом.

Знайоме поняття «винної дії» і трудовому законодавству України. Зокрема стаття 130 КЗпП при покладенні матеріальної відповідальності права і законні інтереси працівників гарантуються шляхом встановлення відповідальності тільки за пряму дійсну шкоду, лише в межах і порядку, передбачених законодавством, і за умови, коли така шкода заподіяна підприємству, установі, організації винними протиправними діями (бездіяльністю) працівника.

Адміністративне право є ближчим до кримінального у тому сенсі, що одним із його інститутів є правопорушення, які несуть підвищену небезпеку для суспільних відносин, але, безумовно, не таку як кримінально-правовий злочин. В структурному плані адміністративне правопорушення, як і злочин, складається з чотирьох елементів: об'єкта, суб'єкта, об'єктивної і суб'єктивної сторін. Основною ознакою суб'єктивної сторони адміністративного правопорушення є вина. Важливо, що раніше була поширена думка, що в адміністративному праві, на відміну від кримінального, вина не є обов'язковим елементом для всіх випадків застосування адміністративного впливу[80]. В даний час це питання вирішене однозначно. В ст. 9 КУпАП прямо сказано, що адміністративний проступок — діяння винне. Таким чином, відсутність у діянні вини означає відсутність у нього суб'єктивної сторони і, отже, складу правопорушення.

Близьким (можна говорити — ідентичним) є місце і значення вини в кримінальному праві.

Вина є обов'язковою складовою частиною підстави кримінальної відповідальності. Згідно зі ст. 2 КК кримінальній відповідальності і покаранню підлягає лише особа, винна у вчиненні злочину. Вина є і підставою кримінальної осудності — ніхто не може бути визнаним винним у вчиненні злочину, а також підданий кримінальному покаранню інакше як за вироком суду і відповідно до закону (ч. 2 ст. 2 КК, ст. 15 КПК).

Вина є підґрунтям і підставою суб'єктивної осудності, за якою ставитися в вину особі можуть лише такі вчинки (дії та їх наслідки), які усвідомлювались нею, у яких знайшли вираз її свідомість і воля. Людина не може бути відповідальною за ті діяння, які не усвідомлювались нею і в яких не виявлялась її воля.

Форми вини — це зазначені в кримінальному законі сполучення певних ознак свідомості і волі особи, що вчиняє суспільне небезпечне діяння. У сполученні таких ознак і виражається психічне ставлення особи до діяння і його наслідків. Чинне кримінальне законодавство виділяє дві форми вини — умисел (ст. 24) і необережність (ст. 25). Це узагальнені законодавцем поняття, які лише в загальних рисах характеризують ставлення особи до того діяння, що вчиняється нею, та його наслідків. Умисел і необережність мають свої види. Умисел може бути прямим і непрямим, а необережність існує у виді злочинної самовпевненості (самонадіянності) та злочинної недбалості. Поза цими конкретними видами вина відсутня.

Закон розрізняє два види умислу: прямий і непрямий.

Прямий умисел — це таке психічне ставлення до діяння і його наслідків, при якому особа усвідомлювала суспільна небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільна небезпечні наслідки і бажала їх настання (ч. 2 ст. 24 КК).

Непрямий умисел — це такий умисел, при якому особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і хоча не бажала, але свідомо припускала їх настання (ч. З ст. 24 КК).

В межах прямого і непрямого умислу в теорії і на практиці виділяють й конкретні їх види, що мають значення при юридичній оцінці і кваліфікації деяких злочинів. Вони характеризуються додатковими розпізнавальними ознаками: часом виникнення, спрямованістю, конкретизацією бажаного наслідку та ін.

За часом виникнення і формування відрізняють умисел заздалегідь обдуманий і такий, що виник раптово.

Залежно від спрямованості і ступеня конкретизації бажаних наслідків умисел прийнято розмежовувати на визначений (конкретизований) і невизначений (неконкретизований).

Необережність поряд з умислом — це основна форма вини у кримінальному праві. Необережна форма вини характерна для порушень правил безпеки руху та експлуатації транспорту, порушень вимог законодавства про охорону праці і безпеку виробництва, окремих службових злочинів. Не можна недооцінювати небезпеку необережних злочинів. Як свідчить практика, значна частина матеріальних збитків заподіюється необережними злочинами, котрі до того ж нерідко залишаються безкарними. Недисциплінованість окремих осіб, їх зневажливе ставлення до виконання своїх службових і професійних обов'язків в окремих випадках призводять до катастрофічних за своїми масштабами і тяжкістю наслідків. Прикладом тому є аварія на Чорнобильській АЕС.

У ч. 1 ст. 25 КК зазначені два види необережності: злочинна самовпевненість (самонадіяність) та злочинна недбалість.