Соціальний механізм дії кримінально-правових норм та забезпечення їх ефективності

І


Розділ 9


Соціологія кримінального права


 


стей). І оскільки злочин — також вид суспільно значущої діяльнос­ті, хоча й негативно розцінюваної державою, то дослідження суспі­льних властивостей суб'єктів дії дає змогу визначити соціальні фак­тори, які тим чи іншим чином впливають на виконання криміналь­но-правових норм. Одержані в результаті цього дослідження відо­мості потрібні для розроблення профілактичних заходів загальносо-ціальної політики держави.

По-третє, предмет соціології кримінального права становлять со­ціальні наслідки дії норм кримінального права, їх ефективність. Ця ефективність розглядається тут не тільки як наявний результат впливу на свідомість населення кримінально-правових заборон. Во­на вивчається як ефект керування соціальними процесами, тобто такого керування, яке не обмежується формулюванням та функціо­нуванням норм кримінального права, а й включає визначення соці­альних цілей у сфері галузі боротьби зі злочинністю, а також плану­вання цієї боротьби та вибір відповідних соціально-економічних, політичних і юридичних засобів для реалізації цих цілей та, на­решті, оцінку результатів вжитих заходів.

Ефективність дії кримінально-правових норм як результат керу­вання соціальними процесами виявляється, перш за все, у сфері превентивної діяльності держави (попередження злочинів). У сфері ж правозастосовної діяльності вона виступає, в першу чергу, як ефективність кримінального покарання.

Дані, одержані у ході вивчення того, в якій мірі функціонування кримінально-правових норм сприяє досягненню визначених соціа­льних цілей, дозволяють судити про достатність чи недостатність юридичних засобів, обраних для боротьби зі злочинністю. Вони яв­ляють собою своєрідний засіб зворотного зв'язку між ефективністю закону та правотворчою діяльністю держави.

9.2. Суспільна небезпека злочинів та соціальна обумовленість кримінальпо-правових заборон

Формулюючи склади злочинів, кримінальне право відтворює у специфічній формі певні моделі поведінки, які безпосередньо відо­бражають соціальний зміст злочинності, соціальні елементи зло­чинного поведінкового акту — як в плані того, що конкретно ско­єне, так і в плані того, чому саме скоєне.

Соціальним є і власне поєднання цих елементів, яке й утворює вид злочину як особливу поведінкову структуру.


Суспільна небезпека вчинку має суперечливий характер. Оскіль­ки небезпечні для суспільства шкода або загроза шкоди завдаються тільки певним (а не будь-яким) об'єктам, остільки суспільна небез­пека вчинку знаходиться зовні його самого. Оскільки ж шкода або загроза шкоди певним об'єктам створюється тільки певним (а не будь-яким) вчинком, остільки суспільна небезпека вчинку знахо­диться у ньому самому. У зв'язку з таким станом речей у вчинку мо­жна виділити його фактичний склад та його соціальну сторону. Фак­тичний склад — це дія або відсутність дії; соціальна сторона — це посягання на існуючий правопорядок. Завдання удару при нападі та завдання такого самого удару при відбитті нападу може потягти і в тому, і в іншому випадку завдання тяжкого тілесного ушкодження, але внаслідок різниці соціальної характеристики ми маємо при од­ному й тому самому фактичному складі у першому випадку — зло­чин, тобто суспільно небезпечну дію, а у другому — необхідну обо­рону, тобто суспільно корисну дію.

Суспільна ознака злочинного вчинку — його загроза існуючому правопорядку — об'єктивно існує та може бути розпізнана шляхом з'ясування шкідливого, негативного значення для розвитку та зміц­нення суспільних відносин і охорони прав та інтересів громадян.

У суспільних явищах завжди слід розрізняти їх фактичні риси та їх суспільну характеристику, соціальний зміст. Суспільна небез­пека вчинку, як і будь-яка суспільна характеристика, є властивою, що утворюється чи не утворюється тільки внаслідок включеності цього вчинку у зв'язки та відносини конкретно-історичного суспіль­ства.

У будь-якому суспільстві існують власні визнані межі індивіду­альних можливостей. Ці межі обов'язково структуровані, тобто ко­жна мета має свої засоби досягнення, а кожен засіб має свої цілі, для досягнення яких він може бути використаним. Злочин являє собою порушення цієї структури, тому що у злочинній поведінці ме­та та засоби, мотиви та дії перебувають, з погляду суспільства, у не­нормальному співвідношенні. Під впливом різних обставин окремі індивіди сприймають особисті межі можливостей не так, як суспі­льство, тобто суб'єктивно розширюють чи звужують границі мо­тивів та дій, мети та засобів її досягнення, та відповідно змінюють співвідношення між ними, відхиляючись від визнаного стандарту. Якщо особистість не розглядає владу як відповідальність, то вла­да набуває в її очах властивостей інструмента, яким вона може роз-


 


Розділ 9


Соціологія кримінального права


 


поряджатися за своїм бажанням, що суперечить соціальному при­значенню влади і є передумовою посадового злочину. Розширення поняття влади або інша зміна у сприйманні елементів соціальної реальності створює основу для зміни структури індивідуальних меж можливостей та виходу за встановлені суспільством їх границі.

Вид злочину являє собою особливу поведінкову структуру. Особ­ливість цієї структури полягає в соціальному дисонансі мотивів та дій, дій та мотивів. Соціальний дисонанс дій та мотивів здатен спри­чиняти шкоду соціальним цінностям шляхом психічного або фізич­ного впливу на людей, фізичного впливу на речі або розриву су­спільного зв'язку через зміну суб'єктом свого соціального статусу, невиконання покладеного на нього обов'язку, видання неправомір­ного акта.

Шкода може полягати в ускладненні здійснення суспільних відносин в їх конкретному одиничному бутті (наприклад, посадова халатність або наклеп); у тимчасовій або частковій ліквідації суспі­льних відносин в їх конкретному одиничному бутті (наприклад, протиправне вилучення чужого майна або ухилення від сплати по­датків); у повному руйнуванні суспільних відносин в їх одиничному конкретному бутті (наприклад, корупція).

Між соціально дисонансовою поведінкою, що являє собою суспі­льну небезпеку, та кримінальною забороною, що оголошує таку по­ведінку злочином, стоять державні міркування, які відбивають плюси та мінуси криміналізації. За наявності суспільної небезпеки, що породжує потребу у кримінально-правовому впливі, встановлен­ня, зміна або скасування кримінально-правової заборони пов'язані з його допустимістю у політичному, моральному та юридичному плані, а також з правовими, організаційними, економічними мож­ливостями його реалізації та соціальними наслідками.

У суспільстві складаються два типи соціальних норм:

норми-цілі, які закріплюють та стимулюють зразки поведінки, що сприяють відтворенню суспільних відносин;

норми-межі, що намагаються за допомогою різних санкцій ви­ключити із суспільного життя поведінкові акти, які перешкоджа­ють нормальному функціонуванню соціального організму.

З усіх юридичних норм-меж найважливішими є норми криміна­льного права, що містять перелік найбільш небезпечних для су­спільства діянь-злочинів.


Норма як нормативне правило поведінки є реакцією суспільства на порушення заборон, що склалися. В цьому сенсі поняття крадіж­ки передує поняттю власності, поняття замаху на особистість — по­няттю недоторканості особистості, або в загальній формі — поняття «злочин» поняттю «норма».

Якщо мати предметом вивчення тільки саме право поза його опо­середкування економічними, соціальними чинниками, то неможли­во зрозуміти, чому злочин, посягаючи на одиничну річ, на певну людину, посягає з погляду кримінального закону на суспільство, на державу, або, як іноді стверджують, на сам закон. Залишається та­кож незрозумілим, чому покарання є функцією всього суспільства, а помста — безпосередня реакція потерпілого на завдану йому шко­ду — розцінюється як самоправство і розцінюється як злочин.

Суспільство — це соціальний організм, історично визначений за­сіб зв'язку людей у колективну цілісність. Взаємодія індивідів має суспільний характер. Реалізуючи свої особисті інтереси, індивід водночас створює передумови реалізації інтересів інших індивідів, тобто суспільства. І оскільки обов'язковими умовами існування ви­робництва та обліку є люди, середовище їх життя, їх формальна рів­ність, недоторканність власності, недоторканність політичних засад суспільства, держави, остільки замахи на все це привертають увагу законодавця.

Соціологія кримінального права поділяє їх на три великих кла­си:

— злочини, які посягають на загальні передумови життєдіяльно­
сті людини (охорона життя, здоров'я, недоторканність особистості,
її свободи, середовища існування тощо);

— злочини, які посягають на економічну основу колективного
буття людей, насамперед — злочини проти власності;

— злочини, які посягають на політичну основу суспільства,
принципи державного управління і правопорядок.

Це дозволяє зрозуміти соціальну обумовленість основ криміналь­ної відповідальності, що закріплені в законі як необхідні передумо­ви проголошення особи злочинцем та призначення йому покарання.

Той, хто діє, повинен погоджувати результати своїх дій з потре­бами соціального цілого. Тільки вчинок, що відповідає цій вимозі, є правомірним.

Але в такому разі, по-перше, індивід повинен мати можливість передбачати наслідки своєї діяльності. Він стає суб'єктом права та


Розділ 9


Соціологія кримінального права


 


відповідальності тільки за умови, що спроможний змінити наявну дійсність відповідно до своїх знань та волі. Ця юридична умова пра-восуб'єктності відбивається у категорії «заподіяння».

По-друге, індивід повинен усвідомлювати, що його вчинки ма­ють суспільне значення. Той, хто не в змозі передбачити соціальну значущість своїх дій, не може укласти законну угоду або бути су­б'єктом кримінальної відповідальності. Зі свого боку, суспільство повинне забезпечити індивіду передумови для того, щоб він діяв правомірно без крайньої надзвичайної шкоди для себе. Право вира­жає ці умови в категоріях «осудність», «необхідна оборона», «непе­реборна сила», «крайня необхідність».

По-третє, деякі типові риси еквівалентного відношення прита­манні й самому кримінальному процесу, тобто офіційному юридич­ному порядку визнання підсудного винним та призначення йому упровадженого законом покарання.

По-четверте, сама відповідальність, що реалізується у криміна­льному процесі, передбачає, що покарання розглядається суспільст­вом та законодавцем як кара, засіб відплати за скоєне. Поняття від­плати ж пов'язане з ідеєю пропорційності відплати тяжкості вчине­ного злочину тобто знову-таки принципу еквівалентності відносин між людьми.

Отже, можна констатувати, що:

трансформація соціального в правове здійснюється шляхом абст­ракції — визначення в суспільному відношенні найсуттєвішого для нормального функціонування конкретного суспільства і закріплен­ня у нормі права;

це абстрагування є не тільки розумовим процесом, що має теоре­тичну форму. Це — реальна діяльність суспільства, його законодав­чих органів по відбору того, що забезпечує умови життєдіяльності соціального організму;

об'єктивним критерієм для визначення того, що повинно бути закріплене у праві, і того, від чого закон повинен відвернутися, є умови існування та відтворення економічних відносин, що створює безпосередню основу права;

загальні умови існування, функціонування та розвитку суспіль­ного відношення, що є безпосередньою основою юридичного, відби­ваючись у праві, трансформуються у форму юридичних принципів. Останні конкретизуються та втілюються у забороняючі, дозволяючи


та приписуючи правові норми, які доводяться до відома населення у формі закону;

у праві відбивається не тільки економічний, але й політичний, ідеологічний, культурний та моральний стани суспільства. Суттєву роль відіграє також вже існуюча правова система.

Вивчення соціального механізму дії кримінально-правових норм передбачає дослідження соціальних умов, які знаходяться поза пра­вовим механізмом, середовище його функціонування та соціальні фактори й процеси, що включені у цей механізм.

Як елементи соціального механізму, дії кримінально-правових норм (процес функціонування норм кримінального права) можуть бути розглянуті як:

1) суто кримінально-правова норма, що містить юридичну забо­
рону і санкції за можливе її порушення та висловлює з певним сту­
пенем точності закономірності суспільного розвитку, потреби соціа­
льних груп та особистостей;

2) суспільний індивід, ставлення якого до кримінально-правової
норми визначається його соціальними властивостями та усією сукуп­
ністю соціально значущих факторів.

Каналами впливу кримінального закону на функціонування си­стеми кримінальної юстиції та правосвідомість громадян є: визна­чення злочинного, встановлення покарання й умов звільнення від покарання, а також практика притягнення до кримінальної відпо­відальності, призначення покарання та звільнення від нього. З'ясу­ванню того ж соціального механізму насправді служить і схема ви­вчення суспільної правосвідомості, в якій розділяються правова освіченість населення, оцінка, яку населення дає чинному праву, та поведінка населення у співвідношенні з чинним законодавством.

Це дозволяє виділити шість основних варіантів поведінки, зна­чущої з погляду кримінально-правової норми:

1) знає — приймає — дотримується;

2) знає — не приймає — не дотримується;

3) не знає — не дотримується;

4) знає — не приймає — дотримується;

5) не знає — дотримується;

6) знає — приймає — не дотримується.


Розділ 9


Соціологія кримінального права


 


Необхідно зазначити те, що кримінальне право призначене слу­гувати інструментом вирішення нагальних для суспільства про­блем. Тому механізм соціальної дії кримінально-правової норми ви­значається, у першу чергу, тим, чи відповідає інструмент завданню, тобто чи потрібна суспільству кримінально-правова норма, а якщо потрібна, то яка.

При цьому підході виявляється, що механізм суспільної дії соці­ально-правової норми є лише часткою більш складного цілого — со­ціального механізму кримінально-правового впливу. Забезпечення ефективності кримінально-правової норми та кримінального права в цілому проходить три етапи: обумовлення, формулювання, реалі­зація. Кожен з цих етапів служить фактичною основою для виокрем­лення трьох рівнів аналізу ефективності кримінально-правової нор­ми та соціального механізму кримінально-правового впливу.

Рівень обумовлення визначається тим, що й окрема криміналь­но-правова норма, і кримінальне право взагалі є лише засобами для досягнення певної мети. При проектуванні, зміні або скасуванні тієї чи іншої норми вирішується питання про те, відповідає вона певній меті чи ні, а якщо відповідає, то якою мірою.

Рівень формулювання визначається тим, що окрема криміналь­но-правова норма (як і кримінальне право в цілому), являє собою специфічний вираз пануючого суспільного інтересу. Розкриття цієї специфіки, похідної від закономірностей юридичної форми, демон­струє, що вона посилює пануючий інтерес і водночас певною мірою його обмежує.

Рівень реалізації визначається тим, що, отримавши криміналь­но-правове вираження, пануючий інтерес не зникає, залишаючи по­ле дії правовій пропаганді та професійній діяльності юристів. Паную­чий інтерес продовжує себе виявляти через посередництво криміна­льно-процесуального права, організації кримінальної юстиції та в інших формах, вступаючи, таким чином, у взаємодію не тільки з су­перечними інтересами, але й зі своїм власним вираженням у кримі­нальному законі.

Елементами соціального механізму кримінально-правового впливу є моральний зміст кримінально-правових норм, діяльність криміна­льної юстиції та несприятливі наслідки для правопорушника. Кожен з цих елементів пов'язаний з певними факторами зовнішнього сере­довища, які або посилюють його, або ослаблюють. Ослаблення кож-


ного з цих трьох елементів, незалежно від його причин, потребує по­силення інших, виявляючи тим цілісність всього механізму.

Враховуючи соціальну обумовленість кримінального права та со­ціальний механізм його дії, питання про соціальну ефективність кримінально-правової норми не може бути обмежене проблемою до­тримання індивідом окремої юридичної заборони. Якщо б можна було обмежити завдання таким чином, то проблема ефективності за­кону виявилася б тотожною проблемі ефективності правової санк­ції, оскільки покарання — єдиний засіб, яким користується сам кримінальний закон для підтримання авторитету своїх вимог.

І справді, дія кримінально-правових заборон опосередковується системами соціально-особистісних, соціально-психологічних факто­рів. Тому виникає запитання: якщо законослухняна поведінка лю­дини обумовлена складним комплексом неюридичних чинників, у якому сенсі можна говорити про ефективність правової норми?

По-перше, якщо суб'єктом суспільного розвитку є перш за все держава, ефективність його права — це один з показників жит­тєдіяльності держави, мірило її можливостей впливати за допомо­гою юридичних норм на розвиток суспільних відносин у потрібному напрямі.

По-друге, оскільки право — засіб впливу на поведінку людей, остільки між юридичною нормою та її соціальними результатами завжди «знаходяться» акти людської діяльності, які безпосередньо викликають суспільно значущі наслідки; за таких умов ефектив­ність правової норми є ефективністю викликаних нею вчинків.

По-третє, юридична норма стимулює поведінку людей не безпо­середньо, а через систему соціальних, особястісних, соціально-пси­хологічних та інших чинників, які впливають на свідомість інди­відів. Кримінально-правова заборона спрямована не на ізольовану особистість, а на людину, яка існує як елемент соціальної системи.

Дія юридичної норми як засобу, за допомогою якого суспільство одержує той чи інший корисний ефект, виявляється в тому, що нор­ма, по-перше, визначає суб'єктів, які повинні брати участь у діяль­ності для досягнення мети; по-друге, встановлює, після яких фактів ці суб'єкти починають діяти; по-третє, вказує їм певні зразки пове­дінки, аж до можливого застосування санкцій. Вирішальною умо­вою дієвості юридичної норми є реальне забезпечення дотримання приписів, які в ній викладеш.

15 340І


 



 


Розділ 9


Соціологія кримінального права


 


Спрямовуючи поведінку людей, норма права приводить до того, що вчинки людей, які відповідають закону, служать суспільним цілям, які містяться у відтворенні суспільних відносин і можуть бу­ти досягнені не усілякими, а лише правомірними засобами. За та­ких умов ефективність є ні що інше, як кількісна характеристика ступеня відповідності реальних вчинків та відносин типової міри, яка міститься у правовій нормі.

Соціологи постійно шукають конкретні шляхи підвищення ефек­тивності права, визначаючи умови, від яких вона залежить. Так, бу­ли зроблені деякі висновки щодо обов'язкових передумов дієвості кримінально-правових норм. До цих передумов належать:

своєчасність, правильність та повнота відбиття в законі власти­востей суспільно небезпечного діяння, визнаного злочином;

відповідність змісту кримінального закону норм моралі та рівня правосвідомості;

відповідність юридичних вимог соціально-економічним та по­літичним закономірностям розвитку суспільства;

урахування того, що процес регулювання поведінки людей засо­бами кримінального права пов'язаний із соціальними, економічни­ми чинниками, які впливають на людські вчинки;

стабільність кримінального законодавства та одностайність його застосування;

поєднання застосування кримінально-правових санкцій із захо­дами суспільного впливу;

інформованість населення про зміст кримінально-правових норм, у тому числі — про кримінальні санкції;

усвідомлення людьми неминучості покарання;

стабільність кримінальної політики.

Запитання для самоконтролю

1. Визначте предмет соціології кримінального права.

2. Охарактеризуйте соціальний механізм дії кримінально-правової
норми.

3. У чому виявляється ефективність дії кримінально-правових норм?

4. Охарактеризуйте суспільну властивість та ознаки злочинів.

5. Визначте соціальну обумовленість кримінально-правових забо­
рон.

6. У чому полягає соціальна ефективність дії кримінально-правових
норм?


7. Перелічіть обов'язкові передумови дієвості кримінально-право­вих норм.

Рекомендована література

1. Кас'янов В. В., Нечипуренко В. М. Социология права. — Ростов-
на-Дону, 2002.

2. Коган В. М. Социальньїй механизм уголовно-правового воздейст-
вия. — М., 1983.

3. Лапаєва В. В. Соціологія права. — М., 2000.

4. Мальцев В. В. Социальиая ответственность личности, уголовное
право и уголовная ответственность // Известия ВУЗов. Правоведение. —
2000. — № 6.

5. Макаров Н. Социальное лицо преступности // Законносте —
1998. —МІ.

6. Спиридонов Л. И. Социология уголовного права. — М., 1986.

7. Яковлев А. М., Ли Д. А. Процесе криминализации и об-ьентивньге
социальньїе нормм // Право и политика. — 2000. — № 8.

ІУЗ-403


Соціологія правового конфлікту


Розділ 10

СОЦІОЛОГІЯ ПРАВОВОГО КОНФЛІКТУ

10.1. Сутність та природа правового конфлікту

Сьогодні, як ніколи за період після Другої світової війни, актуа­лізувалася необхідність опанування та врегулювання соціальних конфліктів. Конфлікти юридичної сфери та кризові ситуації у пра­вовій галузі є природним компонентом соціальної реальності й тому стали об'єктом вивчення суспільнознавчої та правової наук, насам­перед — юридичної конфліктології та соціології права.

Аналіз правового конфлікту, його сутності, різновидів, джерел, механізмів і динаміки розвитку, а також шляхів розв'язання, попе­редження і прогнозування щодо можливості виникнення нових конфліктних ситуацій складають далеко не повне коло проблем юридичної конфліктології, яка розвивається як перспективний на­прям науки соціології права. Соціологію правового конфлікту, зок­рема, цікавлять питання соціальних чинників, що спричиняють конфлікти у правовій галузі, соціальні механізми та рушійні сили саморозвитку правового конфлікту, його суб'єктивна складова, ква­ліфікація соціальних груп та учасників, що відіграють певні ролі в правовому конфлікті, специфіка фаз і стадій конфліктної динаміки у цій сфері, і врешті — розмаїття можливих версій закінчення правових конфліктів та соціально-правових механізмів управління ними до стадії розв'язання.

Полярність інтересів та прагнень учасників конфліктів, їх різне ставлення до цінностей і норм суспільного життя, де останні вини­кають, обумовлює те, що конфлікти можуть мати найрізноманіт­ніший характер.

Конфліктологічна наука визначає, що конфлікт є нормальним явищем суспільного життя, природним феноменом складного й су­перечливого світу, що визначений діалектикою соціального розвит­ку. Виявлення і подолання конфліктів теоретично важливе і прак­тично можливе.


Правовий конфлікт є різновидом конфлікту соціального та від­творює всі його головні риси та ознаки, але з особливостями, що притаманні правовій сфері. На думку відомого конфліктолога Г. Зіммеля, конфлікт — це такий вид соціальної взаємодії, що збе­рігає свої типові риси незалежно від форм прояву. Отже, якщо кла­сичне визначення конфлікту — це протиборство двох або декількох суб'єктів, що обумовлене протилежністю (несумісністю) їх інтере­сів, потреб, цінностей, норм чи систем знання, то в правовому конф­лікті зіткнення сторін певним чином пов'язане з правовими відно­синами, з їх юридично значущими діями або станами.

Правовий конфлікт, в його ^чистому* вигляді, можна визначи­ти як протиборство суб'єктів права щодо застосування, порушен­ня або тлумачення правових норм. Звідси, привід та об'єкт право­вого конфлікту, його суб'єктивна складова, учасники, мотивація їх поведінки тощо повинні мати правові ознаки, а власне конфлікт, як правило, призводить до юридичних наслідків. Можна стверджува­ти, що це — найбільш цивілізована форма соціального протиборст­ва, адже правовий конфлікт здійснюється у межах певної процеду­ри, його логічною основою є досить чітка й переконлива аргумента­ція, а вирішення правового конфлікту, як правило, формалізоване та санкціоноване волею держави або принципами і нормами міжна­родного права (якщо йдеться про міжнародно-правові чи міждержа­вні конфлікти).

Сутність правових конфліктів досить яскраво розкривається че­рез їх функції:

— виявлення та розв'язання протиріч, особливо антагоністич­
них;

— пошук виходу зі складних конфліктних ситуацій;

— створення засад для взаємодії на новому рівні.

Якщо визнати, що виникнення конфліктів є неминучим у нашо­му складному і суперечливому соціальному просторі, то слід також погодитися, що в наслідках правового конфлікту закладені стимули для утримання соціального балансу політичної врівноваженості та стабільності правової системи, наприклад — удосконалення чинно­го законодавства, правові процедури розв'язання суперечок, юриди­зація політичних стосунків, «сполучення» за допомогою правових механізмів невпорядкованих ринкових відносин тощо.

Юридична наука володіє чималим поняттєвим інструментарієм щодо аналізу і розв'язання конфліктних ситуацій у правовій галузі:


Розділ 10


Соціологія правового конфлікту


 


поняття правопорушення, делікту, злочинності, відповідальності, юридичного спору, процесуального «змагання», юридичної колізії. Водночас, конфліктологічна проблематика дещо збагачує категоріа­льний апарат соціології права. Зокрема, юридична колізія має трак­туватися не стільки як статичне протиріччя в праві, скільки з діале­ктичної позиції циклічності її розвитку.

Колізія в праві традиційно ототожнюється з юридичним проти­річчям (в широкому контексті), але не кожне протиріччя неминуче породжує конфлікт; останній є найвищою фазою розвитку юридич­ної колізії, яка в процесі своєї динаміки має і так звані «приховані» (латентні) і більш явні, практичні прояви, які ще не сформувалися як конфліктна взаємодія.

Природа правового конфлікту виявляється, по-перше, у можли­вості співвіднесення його з державними інститутами і правом, от­же, у розгляді конфлікту не в абстрактному соціальному просторі, а у реальному поєднанні з діючими державно-правовими структура­ми та механізмами. По-друге, щоб конфлікт набув юридичного сен­су, в його проблемі (привід, причина, об'єкт, суб'єкт) мають про-слідковуватися наявні правовідносини або ті чи інші юридичні ас­пекти, що притаманні сторонам конфлікту чи їх взаємодії в цілому.

Отже, логіка кваліфікації правового конфлікту вимагає насампе­ред визначення, які з його елементів мають правову природу або по­в'язані з правовими інститутами чи механізмами. Практична до­цільність цього підходу є очевидною, вона дозволяє встановити, чи здатні норми права впливати на появу, розвиток і розв'язання кон­флікту, і як використовувати юридичні механізми щодо управлін­ня, пом'якшення, згортання або попередження конфліктної взаємо­дії.

У сутнісній структурі правового конфлікту особливе місце нале­жить його предмету і об'єкту.

Предметом конфлікту слід вважати об'єктивно існуючу або уявну проблему, що є джерелом протистояння між сторонами. В пра­вовому конфлікті, як і в будь-якому іншому, предмет — це, по суті, головне протиріччя (колізійне, або соціально-правове), заради роз­в'язання якого конфліктуючі суб'єкти вступають у боротьбу. В реа­льності це може бути проблема влади та її правове оформлення; про­блема володіння чи розподілу тих чи інших цінностей; проблема пріоритетності або домінування; навіть проблема психологічної людської сумісності, що має юридичні аспекти і наслідки, тощо.


Об'єкт конфлікту в галузі правовідносин, як і в іншій соціаль­ній сфері — це завжди певний дефіцитний ресурс, що являє собою матеріальну чи духовну цінність, якою прагнуть володіти або кори­стуватися конфліктуючі сторони. Аби стати об'єктом юридичного конфлікту, дана цінність (ресурс) повинна перебувати на перехресті інтересів різних соціальних суб'єктів права, тобто лежати у площи­ні особистих, групових, громадських, державних зазіхань. Об'єкту правового конфлікту не обов'язково мати правові ознаки (як, на­приклад, власності), але одержати його законно можливо тільки за­вдяки юридичній процедурі. Об'єкт правового конфлікту часто має неподільний характер (право на будь-що) і вимагає або принципово полярних рішень, або юридично закріплених процедур спільного володіння (користування) об'єктом. Врешті, правовий конфлікт мо­же і не мати об'єкта, наприклад, коли склалася ситуація гострого теоретико-правового сперечання (когнітивний правовий конфлікт) або йде боротьба за міжособистісне домінування, яка поступово на­буває правових ознак.