Релігія: сутність та явища.

В курсі «Релігієзнавство» темі « Релігія: сутність та явища » належить провідне місце не лише за обсягом матеріалу та за кількістю відведених для її вивчення годин, але і за значенням. Адже зміст теми явно прослідковується в кожному розділі релігієзнавства, або ж завжди мається на увазі. Уважний розгляд і глибоке засвоєння пропонованої теми дозволяє уникати методичних і науково-теоретичних хиб в розумінні і висвітленні релігії взагалі і релігій народів світу – зокрема.

В даній темі варто виділити основні питання, на яких рекомендується зосередити увагу при її вивченні:

1. Проблема визначення релігії. Релігія як духовний феномен.

2. Основні елементи релігії.

3. Організаційна структура релігій.

4. Функції релігії

5. Походження релігії та еволюція релігійних вірувань. Межі трансформації релігій.

Перше питання. Для того, щоб осягнути релігію слід насамперед усвідомити певні труднощі, які постають перед науковцем, що береться досліджувати і висвітлювати її. В галузі дослідження релігій наука зустрічається з явищами, що істотним чином різняться від звичайних об’єктів наукового дослідження або експерименту, аналізу та синтезу. Тут науковець має справу з вірою в надприродне. Отже він має вивчити її, сказати щось певне і про віру, і про надприродне як об’єкт віри. Проте жодна наука не має ніяких відносин із надприродним, оскільки наука загалом досліджує лише природні явища, процеси, відшукає ті чи інші природні закономірності. Для науки як такої надприродного немає, воно не існує, бо там де припускається реальність надприродного, там немає науки. Якщо ж дослідник осягаючи релігію виключить з неї надприродне, то він буде мати справу не з релігією, а з чимось іншим, бо підмінить об’єкт свого дослідження. Отже, постає принципово не вирішувана ситуація – опановуючи релігію науковець має досліджувати надприродне, проте не може цього робити. До цієї проблеми додається ще одне суто логічне ускладнення. Якщо ми в наших міркуваннях будемо спиратися на положення проте, що бога не має, його не існує, то для науки в даному випадку немає і чого вивчати. Натомість, якщо ми в своїх вихідних засновках будемо апріорно (лат. a priori – тобто незалежно від досвіду), без застосування звичайних критеріїв емпіричної вірогідності виходити з положення про те, що надприродне існує і робити на основі цієї посилки подальші умовиводи, то в цьому випадку мова буде йти не про наукові, а про богословські студії релігії.

Загалом же в історії загальнолюдської культури спостерігалися різноманітні, а часом і протилежні підходи до виявлення сутності релігій, а відтак накопичувалися чисельні її визначення і характеристики. Якщо їх сприймати за адекватне відображення сутності досліджуваного явища, то можна подумати, що мова іде про зовсім різні речі. «Релігія – це несходження Бога до людини і піднесення людини до Бога», - йдеться у підручнику сучасної православної духовної семінарії. «Релігія – це особисті, утаємничені стосунки між «Я» і «Ти»,- стверджує персоналіст Мартин Бубер. «Релігія – це психологічний прояв людського духу»,- заявляв відомий віденський вчений-психіатр Зігмунд Фрейд та його послідовники. Французький історик і соціолог Еміль Дюркгейм релігією позначає все те, що пов’язує людину із суспільством…

Ми розглянули лише найбільш поширені, існуючі і в наш час тлумачення сутності релігії. Можливість такого різноманіття полягає насамперед в складності самої релігії. Тому чи іншому досліднику порівняно нескладно видавати яку-небудь сторону релігії за її сутність.

Може постати питання, а чи можливо загалом осягнути сутність релігії, знайти їй відповідну наукову дефініцію.

Адже, «по суті своїй, - стверджував Уільям Джемс, - релігія є приватним явищем, що має лише індивідуальне значення і як така не піддається об’єктивному формулюванню». «Лише визначити конкретну релігію або якусь секту, аніж релігію взагалі», - заявляє видатний вчений Філіпп А. Кагін. Усвідомивши марність пошуків логічних основ, що дали б можливість визначення релігій американський соціолог Дж. М. Інджер констатує, що «більшість досліджень релігії спотикається об першу перепону – проблему дефініції».

Втім дійсно науковий підхід до визначення сутності релігії демонструє відомий американський релігіє знавець Фредерік Ферре. Він відзначає, що логіка наукового визначення будь-якого поняття (в т.ч. і поняття «релігія») передбачає вказівку на родову належність даного поняття і встановлення його видової відмінності (специфіки). Ферре не забуває перерахувати ті явища, що не підпадають під родо видову дефініцію. Релігія, вказує Ферре, не належить до таких явищ.[1]

За нашою думкою в ролі логічного родового поняття по відношенню до релігії виступає «духовний феномен». Тільки віднести релігію до класу духовних феноменів, і вказавши її видову ознаку можна дати їй дійсно адекватне, логічно і науково виправдане визначення. Намагання пізнати релігію в її духовному змісті просякнуті підходи сучасних провідних українських релігіє знавців.[2]

Як продукт духовний релігія поділяє всі ті загальні риси та закономірності, що притаманні решті духовних явищ (моралі, науці, мистецтву та ін.). Вона справляє значний вплив на суспільне життя; і цей вплив може або сприяти прискоренню певних суспільних змін, або гальмувати їх. Зміни ж які відбуваються в релігії залежить від впливу інших духовних явищ, а також від власних складових релігій.

Поряд із загальними, релігія має свої специфічні, притаманні тільки їй якості та характеристики. Вона, насамперед, є певною мірою явищем самодостатнім, самою у собі; їй у порівнянні із іншими явищами духовного життя притаманна найбільша відносна самостійність. В ній більше, аніж в інших духовних явищах виявляється вплив своїх же власних традицій. Візьмемо хоча б християнство. Воно виникло і оформилося як окрема самостійна і оригінальна релігія в період розпаду рабовласницького ладу в греко-римському світі упродовж 1-4 ст. н.е. Проте свої положення, що були породженні в соціокультурних умовах рабовласництва в античному суспільстві, християнство майже у незмінному вигляді пронесло через середньовіччя, нові і новітні часи аж до сьогодення. Двотисячолітня давність лунає в урочисто декларованих сьогодні на молитовних зборах новозаповітних повчаннях: «Хто в якому званні покликаний, в ньому і залишайся…», «Не буває раб вище свого господаря» та ін..

Ми встановили родову належність поняття «релігія», вказали, що вона належить до явищ духовного життя. Спробуємо ж виявити його (поняття) видову відмінність (специфіку).

Чи зустрічаємось ми в релігії з чимось таким, що було б притаманне тільки їй, релігії, і відсутнє в інших духовних феноменах? Да, зустрічаємось. Насамперед з уявленнями про неземні, надприродні (супранатуралістичні, потойбічні) сили. На дійсність релігія дивиться через призму уявлень про богів, духів, чудеса, пророцтва… І це стосується всіх релігій, як первісних, так і сучасних, як примітивних, так і модернізованих. Втім окрім релігій уявлення про надприродне зустрічається і в мистецтві, для якого русалки, ангели виступають як художні образи. Проте в мистецтві зображення дійсності ніколи не видається за саму дійсність. Натомість в сфері релігії мають місце не стільки уявлення про надприродне, скільки віра в його реальне існування.

Для віруючих усіх часів і всіх релігій – надприродне – це бог, ангел, дух, домовик і таке інше. Надприродне для віруючого – це істоти особливого роду і явища, що чинять ці істоти. В релігії надприродна істота завжди істота уособлена, тобто – свідома, самоусвідомлюючи, така, що діє згідно власного розуміння та ініціативи. Отже, в релігії надприродне завжди уособлюється, гіпостазується, уявляється як суб’єкти.

Сутність і форма уявлень про надприродне можуть бути найрізноманітніші – від тлумачення про якусь розлиту у природі невизначену самоусвідомлюючи сутність до уявлень про бога у вигляді копії звичайної людини. Не обов’язково бог релігії повинен бути конкретно-чуттєвою істотою. Безумовно, в релігії бог – завжди істота , проте істота особливого роду: вона може описуватися як в конкретно-чуттєвих формах, та і через абстрактні поняття.

Правда в релігії існують ідеї, що не мають особистого характеру, як наприклад «чудо», «благодать», «таїнство», «творіння» і т.д. Втім їх роль в релігії завжди похідна, допоміжна – показати прояв уособленого бога, що творить чудо, дарує благодать, бере участь у таїнствах. Може бути і є релігії без тієї чи іншої вторинної щодо релігійного феномена ідей, проте не має і може бути релігії без бога, без віри в існування надприродних істот. «Як неможлива алхімія без філософського каменя, - справедливо стверджував Ф. Енгельс, - так неможлива і релігія без бога». Віра в існування уособленого надприродного і є тією специфічною ознакою, яка характеризує релігію як духовний феномен.

Бог – уособлене надприродне – є ідейною основою, початком і кінцем релігійності кожного віруючого, будь-якої релігії. В цьому смислі – визначення реальності існування бога практично тотожне релігійним поглядам на світ, в той час, коли його заперечення є фактично запереченням релігії взагалі.

Отже, ми встановили, що: 1. Релігія – це духовний феномен; 2. Що релігія базується на уявленнях про надприродне і засадничує віру в нього. Звідси, визначення релігії можна додати наступне:

Релігія – це духовний феномен, що утверджує віру в надприродне.

2. Визначивши сутність релігії перейдемо до розгляду її складових.

Кожному очевидно, що релігія не є чимось однорідним, а складається з чисельних різноманітних і навіть суперечливих компонентів. Кожна із складових релігії відіграє в ній не однакову роль. Одна виявляється випадковою і вторинною, інша – важливою, а третя – такою без якої не може бути жодної релігії. Ось ці останні (елементи, компоненти), які не тільки зустрічаються в кожній релігії , але із необхідністю завжди властиві їй, називають основними елементами релігії.Отже, основними елементамирелігії слід визначити такі її складові, без яких неможливе існування релігійного комплексу і які тільки у своїй специфічній єдності утворюють її.

У різноманітній релігієзнавчій літературі зустрічаються різні підходи до виокремлення основних елементів релігії, різноманітне їх тлумачення. Проте, за нашою думкою, слід виділити три основні елементи релігії: концептуальний, релігійний культ та релігійні почуття.

Скажемо ж про кожний елемент окремо.

А) Концептуальний елемент релігії.

У вітчизняній літературі цей елемент часом називають вірою в надприродне, міфологічним елементом, релігійними ідеями, уявленнями, ідеологією. Цей елемент включає в себе всі ті частини релігії, які є безпосередньо продуктом інтелектуальної сфери психіки індивіда і викладається за допомогою слова. Іншими словами кажучи, концептуальний елемент релігії – це все те, що сама релігія говорить про себе. Сюди відносять релігійні уявлення, ідеї, ідеали, поняття, судження, ідеали міфи та сказання. Без них не може відбуватися осягнення віруючим своєю релігії, та передачі інформації про неї іншим, упродовж спілкування. Вивчення релігії власне і зводиться до встановлення у всіх їх складових і проявах концептуального змісту. Якщо ж в певних речах, поведінці, переживаннях людини не прослідковується релігійний концептуальний зміст, то в них не видно нічого і власне релігійного. Тому цей елемент релігії носить назву концептуальний – від латинського слова conseptus (тобто думка, зміст думки).

Перший елемент релігії в широкому його розумінні його як такого притаманний і іншим духовним феноменам. Унікальність і специфіка концептуального елемента релігії полягає у тому, що він обов’язково тією чи іншою мірою покликаний виразити собою віру в надприродне, або, принаймні, щось органічно пов’язати із ним. Якщо ж уявлення, судження, ідеали не виявляють ніякого зв’язку із надприродним, то в них немає нічого і власне релігійного. Без віри в надприродне не існувала, не існує, і не може існувати жодна релігія.

В склад релігії входить неосяжна кількість концептів. Кожен з них відіграє різну роль. Одні є головними і визначальними, інші є тільки наслідками перших; одні є неодмінно властивими кожній релігії, інші – випадкові для тієї чи іншої конкретно-історичної форми релігії, або взагалі відсутні в ній витоки, що існують в одній (або декількох) релігіях і цілком відсутні в інших. («Ренкарнація»(перевтілення) брахманізму, буддизму відсутнє у християнстві ісламі, іудаїзмі).

Ряд вироблених релігією ідей зустрічається у мистецтві, їх використовують для виразу змісту окремих філософських положень, витлумачення наукових істин. Втім, поза релігією, її концепти набувають іншої тональності та забарвлення, стають метафоричним виразом, педагогічним або художнім прийомам. Якщо в інших духовних явищах ідеї надприродного підштовхують людину до аналогічних дій, то в релігії тільки до прямих. Тут віруючий не повинен сприймати свого бога алегорично, а має прагнути до встановлення з ним родильних зв’язків. Саме цього вимагає природа релігійних ідей, внутрішня логіка яких невпинно веде віруючого до певних дій до культу.

Б) Релігійний культ як елемент релігії.

Це другий за підрахунком, але не за значенням основний елемент релігії. Якщо перший – концептуальний елемент можна позначити внутрішня, змістовну сторону релігії, то релігійний культ є її зовнішня сторона, видимим виразом. В склад культу входять молитви, обряди, свята, жертвоприношення, церемонії, богослужіння, культові предмети та дії з ними, ритуали по відношенні до одежі, їжі, поведінки. Тобто до другого елемента релігії відносять не тільки певні дії але і предмети нерозривно пов’язані з ними. Отже, до другого елемента релігії відносять речі, дії та умовності, які виступають ознакою надприродного.

У всіх історично – давніх релігіях, культу належить важливе місце. Адже у процесі історичної еволюції конкретної релігії неминуче накопичується і ускладнюється культ, стає для неї невід’ємною органічною компонентою, без якої не може існувати релігія. Навіть ті релігії та течії, що на початкових етапах своєї ґенези не мали розгалуженого культу і, більш того, взагалі заперечували його, як це ми бачимо на прикладі раннього християнства, раннього ісламу – с плином часу самі починають завзято розвивати культ, відкидаючи з-за цього свої попередні протикультові теоретичні положення.

Постійне зростання ваги культу в структурі релігійного комплексу в процесі встановлення і розвитку конкретної релігії пояснюється тим, що широкому запалу простих мирян більш доступні не хитросплетіння релігійних догматів, а конкретні міфи, певні дії. Саме в них їм легше угледіти ознаки своєї дійсно щиросердної релігійності.

В) Релігійні почуття, як показник щирості в релігії.

Студенту варто пам’ятати, що релігійні ідеї та обряди у своїй сукупності та діяльній цілісності не вичерпують собою всю релігію, їх формат не може умістити все істотне цього духовного феномену. Якщо перший елемент релігії є тією чи іншою мірою наслідком осягнення віруючим надприродного, то саме визначення його «реальності» і суб’єктивного сприймається і знаходить свій зовнішній вираз через цілий ланцюг позаінтелектуальних психічних процесів, головним чином і в першу чергу через почуття. Взагалі ж сфера людських почуттів набагато ширша, багатша, різноманітніша і важливіша в цілому, аніж відносно вузька сферах діяльності інтелекту. Активно, вивчаючи різноманітні сторони психіки людини сучасні науковці дійшли до думки, що навіть в аспекті інформативності особистий внесок інтелекту вимірюється тільки тисячними долями стосовно усієї здобутої інформації. Почуття наповнюють всі психічні акти людини і через суб’єктивно відтворені мотиви вплітаються в їх діяльність.

Неминучими є почуття в комплексі сприйняття і прояву релігійного феномену. Релігійні почуття значною мірою а ніж релігійний концептуальний елемент та обрядовість постають безпомилковим показником і мірилом релігійності людини, індикатором життєвості віри. Так, наприклад, невіруючий може за певних обставин виконувати приписи релігійного культу, бути добре обізнаним із схоластичними традиціями певної релігії знати її Святе письмо, проте він завжди буде відрізнятися від віруючого відсутністю релігійних почуттів.

Отже, поряд із концептуальним елементом та культом, повинен існувати іще один елемент, який виявляв би, наскільки щиросердно і відверто віруючий сприймає їх; релігійні почуття саме і виступають такою складовою що засвідчує приверженість віруючого релігії. Т.ч. вони (почуття) свідчить і про об’єктивне сприйняття віруючими надприродного як об’єктивної реальності. Релігійні почуття принижують собою всі сторони релігійного життя; вони оживлюють «букву» релігійних догматів, одухотворяють обрядові дійства.

Богослови та ряд філософів релігійні почуття оголошують унікальними та біологічно властивими людині. В тім сучасний розвиток науки про психіку створює тезу біологічної впорядженості релігійних почуттів, переконливо доводячи, що навіть біологічно властиві людині почуття трансформуються суспільною практикою і протікають якісно відмінно від їх проявів у тваринному світі. Релігійні почуття це звичайні людські почуття, які пов’язані з визнанням реальності існування надприродного. Специфіка релігійних почуттів полягає не в їх суб’єктивно психологічному змісті, а в їх спрямованості об’єкту. Ним є надприродне в тій чи іншій формі.