Спробуємо зіставити героїв постмодернізму з героями попередніх літературних напрямів.

Герой-романтик не сприймає навколишню реальність, він тікає від неї у світ мрій та ідеалів або одухотворює, перетворює її силою думки й фантазії.

Герой реалістичних творів змушений жити у тих суспільних умовах, у яких він опинився, і діяти відповідно до певних соціальних законів.

Герой модернізму й авангардизму, не сприймаючи довкілля, вибудовує у своїй уяві новий світ, де він тільки й може здобути волю і жити справжнім, тобто духовним, життям.

А героєві постмодернізму і жити за тих умов, у яких він опинився, неможливо, і тікати нікуди, бо він уже ні у що не вірить, і будувати не здатний, бо втратив усі орієнтири й смисл існування.

Тому, умовно кажучи, становище героя постмодернізму набагато гірше, ніж у його попередників. Єдине, що може допомогти йому подолати цю замкненість часу й простору, – це іронія і гра, які дають можливість не тільки піднестися над собою і обставинами, а й здобути ту міру свободи, без-якої особистість вже перестає бути особистістю. Іронічна гра – можливість поглянути на себе й світ ззовні та зсередини одночасно, шлях до розкріпачення духу, скутого суворими умовами й догмами.

Поетика постмодернізму

Журналистика, зберігаючи в цілому вірність способам осмислення дійсності, звертається не стільки до постмодернізму – літературно-естетичного напряму, скільки до постмодерністської манери письма. Ця манера цікавить, мабуть своїм ставленням до мови як форми спротиву якому-небудь одному стилю.

Утомленність від тоталітаризму і свідоме підкреслення своєї свободи від всіляких ідеологічних ритуалів проявляються в намаганні подолати канони публіцистичного тексту.

Для постмодернізму як художнього стилю

характерні такі особливості, як

• деканонізація всіх канонів і всіх офіційних умовностей, іронічна переоцінка цінностей;

• мозаїчність; пристрасть до техніки бриколлажу (зібрано з кусків, шматків), або цитатного суміщення несумісного;

• відмова від традиційного «я», стирання особистості, підкреслення множинності «я»;

• гібридизація, мутантна зміна жанрів, що породжує нові форми;

• карнавалізація як визнання імманентності сміху, «веселій відносності» предметів, як участь в дикому безпорядку життя;

• метамовна гра, гра в текст, гра з текстом, гра з читачем, театралізація тексту; Метамова пом'якшує удари, які ми завдаємо один одному, дозволяє нам маніпулювати співрозмовником, (говориться одне(метамова), мається на увазі(думається) інше унікальна пропозиція – проблеми з продажем)

• ігрове освоння Хаосу;

• інтертекстуальність, опора на всю історію людської культури і її переосмислення;

• плюралізм культурних мов, моделей, стилів, які рівноправно використовуються;

• вияв плюралістичного типу мислення (передбачає різні позиції, погляди, що відображають розмаїтість інтересів у суспільстві).

• дво- або багаторівнева організація тексту, розрахована на елітарного і масового читача одночасно, використання жанрових кодів як масової, так і елітарної літератури, наукового дослідження і т. п.; поєднання розважальності і зверхерудованості;

• орієнтація на множинність інтерпретацій тексту;

• поява авторської маски, «смерті автора»;

• принцип читацької співтворчості, створення нового типу читача;

• универсалізуючий принцип зображення;

• множинність думок і точок зору;

• принципова асистематичність, незавершенність, відкритість конструкції;

• використання принципу різоми (відсутність зв’язкового центру, корневища);

Таким чином, постмодернізм відторгує перш за все модерністські цінності, що ж стосується «класичної» культури, то тут у наявності процес переосмислення, запозичення, експлуатація вже опрацьованих форм. Саме в цьому ключі варто розуміти появу таких нових прийомів у художній творчості, як інтертекстуальність, які склались в постмодерністський період і знайшли своє теоретичне обгрунтування в концепції Ю. Кристевой, що виникла не без впливу ідей М. М. Бахтіна, і розвинутих далі Р. Бартом.