Методологічні аспекти вивчення етнічних спільнот
Соціологія етносу як наука, що виникла зовсім недавно, ще не має своєї завершеної, тобто ґрунтовної методології. Це стосується також визначення сутності таких базових понять, як "етнос" та "нація", що вимагає розглянути їх сутність та взаємозв'язок більш детально.
Перш за все слід зауважити, що дефініція терміна "нація" виступає не тільки як результат логіко-когнітивної діяльності, а й як відображення різних рівнів почуттєвої сфери. Більшість вітчизняних вчених донедавна визначали націю як історичну спільність людей, наголошуючи на її головних ознаках: спільність території, мови, способу економічного життя, психіки тощо. Іноді до цих ознак додавались ті чи інші складові елементи культури, історичні традиції, релігія, побутові стереотипи тощо.
Ілюстрацією подібного підходу до дефініції "нація" є визначення українців, що дав В. Наулко, який пише: "Українці являють собою сталу спільноту людей, що історично сформувалась на певній території і зберегла відносно стабільні особливості культури (включаючи мову) і психіки, а також етнічну самосвідомість".
Якщо на цьому етапі дослідження абстрагуватися від проблеми розгляду етнічної самосвідомості, важко не помітити основні "матеріальні" ознаки нації, які присутні у її визначенні. Аналогічну позицію щодо методологічних принципів займали й інші відомі українські вчені. Зокрема, до цих ознак К. Михальчук додавав особливості фізичної природи, мови, характеру, темпераменту, занять, звичаїв тощо, О. Шульгін — спільні традиції та психологію, а С.Сосенко — спільність господарювання, мови, матеріальної і духовної культури та інші. І навіть тоді, коли об'єктивні ознаки нації спеціально не вирізняють, вони опосередковано виступають як досить впливовий етнотворчий чинник.
Наприклад, Р. Ільницький у визначенні нації виходить із моральної єдності народу, яка, на його думку, формувалась на таких цінностях, як мова, народні звичаї, пісні, танці, народні легенди та вірування, любов до рідної землі. При цьому у багатьох випадках були спроби побудувати ієрархічну систему об'єктивних ознак нації, з поділом на базові та не-базові, етноформуючі чинники та етнічні ознаки. Проте вони суттєво не розширюють методологічну базу дослідження через недосконалість логіко-понятійного апарату, недостатню його цілісність, непереконливість інтуїтивних припущень. Відсутність методологічної чіткості призводить до того, що вчені, які займають якщо не діаметрально протилежні, то явно несхожі позиції, можуть формально, за тією чи іншою виділеною ними об'єктивною ознакою нації, опинитися в одній групі.
Наприклад, Л. Гумільов та К. Іванов вважають, що етнос виникає як цілісність, що протиставляє себе всім іншим цілісностям того самого типу і зникає як система з втратою почуття "своїх" та "чужих". Зі свого боку В. Жмир обстоює думку, що залежно від кількості ознак, які визначають протилежність "ми" та "вони", межі етносу розширюються. Однак, якщо у Л. Гумільова цей поділ ґрунтується на розумінні етносу як феномена біосфери, системної цілісності дискретного типу, яка працює на і геобіохімічній енергії живої речовини, то у В. Жмира на перший план висувається уявлення членів етносу про себе, яке ґрунтується на відмінностях власної території, мови, релігії, права, етноніму.
При цьому необхідно зазначити, що традиція виокремлення об'єктивних ознак нації як основи її визначення має глибоке коріння не тільки у вітчизняній соціально-філософській думці. Наприклад, англійський дослідник Д. Толанд неодноразово звертав увагу на генетичну спадкоємність головних рис та якостей характеру людини і народу. Вольтер, у свою чергу, відзначав опосередкований вплив "...характеру клімату місцевості, де люди об'єднались у суспільство". Ж. Ламетрі також наголошував на ролі клімату та спадковості у формуванні як людини, так і народу: "...існує величезна кількість спадкових вад і чеснот, які переходять від батьків до дітей...", а його співвітчизник Кабаніс робив акцент на фізіологічних особливостях нації.
Послідовно розвивав природничо-фізичний підхід і французький мислитель П. Гольбах. Розглядаючи умови формування та розвитку нації і людини, він особливу увагу звертав на демографічні та географічні чинники: "Права нації визначаються кількістю населення, його працьовитістю і здібностями, багатством громадян, їх підприємництвом, родючістю земель у країні, величиною її території та її географічним розташуванням". Ролі клімату, географічного розташування країни, розмірів її території, навколишнього середовища на формування та життя нації тією чи іншою мірою торкались у своїх творах Г. Бокль, Ш. Монтеск'є, Ф. Лепле, К. Ріттер, М. Бердяєв та ін.
На об'єктивних ознаках нації великою мірою ґрунтуються теорії виникнення націй у багатьох зарубіжних дослідників. Так, американський дослідник Ф. Нойман будує свою концепцію утворення націй, виходячи із спільності походження, мови, культури, розселення, а також соціальної мобільності суспільства, розпаду традиційних соціальних структур та соціальних антагонізмів. А американський соціолог К. Дойч, який вперше запропонував ввести у науковий обіг принцип соціальних комунікацій, особливо наголошує на етноформуючій ролі спільності культури. Його співвітчизник У. Хоманс головну увагу у своїх працях приділяє впливу на формування нації зовнішньої системи, або екзогенних чинників. В той же час Н. Уайт відзначає взаємозв'язок культури та етнічності.
Тим часом американські вчені — автори Гарвардської енциклопедії етнічних груп диференціюють нації на етнічні групи і вважають, що останні характеризуються таким: 1) загальним географічним розташуванням; 2) імміграційним статусом; 3) расою; 4) мовою або діалектом; 5) релігійною вірою або віруванням; 6) зв'язками, що виходять за межі родинних, сусідських та інших; 7) відмінними традиціями, цінностями, символами; 8) літературою, фольклором, музикою; 9) пріоритетами в їжі; 10) професійними особливостями та особливостями поселення; 11) особливими політичними інтересами у країні походження та в США; 12) інститутами, які соціально обслуговують та підтримують групу; 13) внутрішнім розумінням своєї відмінності; 14) зовнішнім сприйняттям відмінності.
Виникає запитання: чи не є більш перспективним пошук дефініції "нація" через відображення структури або змісту свідомості? Тим більше, що така традиція має досить глибоке коріння. Прихильником такого погляду був відомий дослідник І. Фіхте, який розглядав народ як сукупність людей, що живуть разом, фізично породжують самих себе та духовно формують одне одного, перебуваючи під владою одного визначеного і особливого закону розвитку духу. Про "дух народу" у своїй "Філософії історії" писав і Г. Гегель, а також М. Лацарус, Х. Штенталь та ін. Як особливу духовну реальність, закони якої відрізняються від законів індивідуальної психіки, розглядав суспільство і відомий французький соціолог Е. Дюркгейм.
Ця традиція має вірних послідовників і сьогодні. Зокрема, американський соціолог Ф. Барт пов'язує поняття нації з усвідомленням відмінностей її представників від інших. А його колега І. Сампер також пов'язує націю насамперед з психологічними відмінностями між "ми" та "інші". Його співвітчизники В. Коннор та Г. Кон вважають, що поняття "нація" пов'язане з психологічними настановами, а не з даністю, фактом. При цьому соціолог І. Даугелл робить висновок, що нація існує тоді, і саме тоді, коли ідея нації як цілісності є у свідомості індивідів і визначає їхню діяльність, а дослідник К. Гірц пов'язує націю із загальними символами, що дають людям мотивацію та спрямованість соціальних ідей.
Водночас американський вчений Р. Аліано вважає, що в процесі того, як держава постає живим організмом з особливою волею і власними інтересами, нація виникає як життя та душа цього організму. Південноафриканський вчений Д. Котце, у свою чергу, розглядає націю як репрезентуючий орган загальних характеристик, цінностей та інтересів. При цьому Б. Андерсон проголошує, що нація є уявленою спільністю. М. Бантон також розглядає етнічні відносини як функцію колективних цінностей, що не можуть бути зведені до рівня індивідуальних і свідомо обраних цінностей, а Т. Парсонс досліджує націю як систему з усталеними ціннісними орієнтаціями.
Аналіз свідчить, що методологічні підходи, в основі яких лежить пошук змісту дефініції "нація" через структуру свідомості, умовно можна поділити на психологічні, культурно-символічні, духовно-соціальні та ідеально-статичні аспекти. Їх загальною вадою є "екстремальність" оцінок, заперечення або ігнорування об'єктивних ознак нації, абсолютизація ідеальної сфери етнічного тощо. Проте, як свідчать сучасні тенденції розвитку соціально-філософських уявлень про націю, останнім часом робляться наполегливі спроби подолати крайні погляди на націю, які ґрунтуються або на її об'єктивних ознаках, або на пошуках національної ідентичності в структурі свідомості. Синтезувати ці значною мірою полярні позиції пропонують зарубіжні дослідники Дж. Ротшильд, К. Вільямс, А. Гіданс та інші, які спираються, як зазначає І. Берлін, на творчу спадщину Н. Макіавеллі, Д. Віко, О. Конта, котрі вважали, що консолідуючими елементами суспільства виступають спільність предків, мови, звичаїв, а також традицій, пам'яті та ін.
Р. Гайнутдінов, зокрема, під поняттям "нація" (етнос) розуміє історичну спільність, що виникає і розвивається на певній території в процесі соціально-культурної адаптації та характеризується інформаційними генетичними зв'язками і відзначається загальними, відносно стабільними особливостями мови, культури, психіки, а також свідомістю своєї єдності і відмінностей від інших. Поєднати об'єктивні ознаки нації та елементи структури свідомості намагається і академік Ю. Бромлей. Він визначає "національність" як міжпоколінну спільність людей, що історично склалась та об'єднується системою комунікативних зв'язків (синхронних і діахронних), які забезпечуються в першу чергу мовою, і сигніфікативних, де головна роль належить культурі і психіці, характерні риси яких служать підставою для ідентифікації членів кожної такої спільності (самосвідомість), що дістає зовнішнє вираження у її самоназві (ендоетнонімі).
Таким чином, як свідчить аналіз, існують два найпоширеніших загальнометодологічних підходи щодо понять "нація" та "етнос". Перший з них ґрунтується на виокремленні об'єктивних ознак нації (етносу), другий являє собою спробу знайти підстави національної (етнічної) ідентифікації у структурі свідомості та самосвідомості. Але загальною світовою тенденцією у визначенні понять "нація" і "етнос" є інтеграція (синтез) зазначених підходів.
Чим же відрізняються поняття "нація " та "етнос "? У руслі марксистської теорії етносу лежить типологізація етнічних спільнот (плем'я, народність, нація) відповідно до поділу складної історичної реальності на соціально-економічні формації. При цьому нація "з'являється" на етапі виникнення капіталізму і являє собою вищу форму розвитку етносу. Таким чином, етнос постає як певна соціокультурна система, що складається, за визначенням академіка Ю. Бромлея, з "етносоціального організму", якщо розглядати етнос у широкому розумінні слова, або "етнікосу" — у вузькому. В той же час абсолютизація самодостатності етносу — інший погляд, що поділяє соціально-економічний та історико-культурний аспекти в процесі розвитку людства. Поняття "етнос" наповнюється у західних, зокрема американських дослідників, тим змістом, який відповідає етнокультурним реаліям сучасного індустріального суспільства. В їхньому розумінні етнічність виступає як те спільне в групах, що характеризується не стільки мовою, кольором шкіри або релігією, скільки спільністю історії та згуртованістю навколо загальних символів. Нерідко це групи меншин у контексті більш широких соціальних спільнот.
Як вважає американський соціолог Д. Белл, падіння престижності ідей нації та класу в деяких регіонах світу пов'язане з прагненням людей до підвищення значення їх груп та відповідних прав. Американці називають цей процес "масовою ретрайбалізацією". Німецько-англійський соціолог Р. Дарендорф також пише про повернення до витоків етносу на противагу набутим у соціальному житті якостям та характеристикам.
З 60-х років XX ст. починається піднесення етнічної ідентифікації як основи ефективних політичних дій, і західні вчені пов'язують ці процеси і розпадом традиційної соціальної структури суспільств, їх бюрократизацією та тенденцією до створення синкретичних культур. Саме через етнічну ідентифікацію особа прагне знайти свою неповторну індивідуальність, самобутність. Етнічна група стає зручним засобом досягнення повноти групових прав, або, з другого боку, відіграє роль захисту від зазіхань інших груп.
На думку західних дослідників, етнічність завжди пов'язує інтереси ч емоціями, передбачаючи певний набір групових характеристик (мова, література, музика, прізвища тощо). Але вона не є рушійною силою сучасного суспільного поступу. Проте за певних умов етнічні інтереси, що виступають переважно у латентних формах, можуть актуалізовуватись.
На наш погляд, досить вдалий спосіб "зняття" суперечностей, що існують між двома підходами до визначення сутності етносу, запропонували польські соціологи. Вони вважають, що етнос визначає об'єктивні риси надплемінної спільноти, головним чином з огляду на її культурні відмінності, що є як результатом спільності походження й історичної зумовленості, так і наслідком первинного зв'язку з певним середовиищем — етнічною територією. Науковий термін "етнос" містить у собі як надплемінні культурні спільності, так і об'єктивні аспекти ідентифікації націй, що формуються, функціонують і навіть зникають. Поняття, що стоїть за терміном "етнос", є ключовим для визначення етнічних спільнот і тим самим охоплює різні рівні свідомості, соціальної структуризації, від етнічної групи, що перебуває на низькому рівні цивілізації або живе у діаспорі, до формування нації і держави.
Отже, етнос може бути визначений як усталена сукупність людей, що історично склалася на певній території, має спільні риси (в тому числі й расові), стійкі особливості культури (включаючи мову) і психологічного складу, а також усвідомлення своєї єдності та відмінності від інших соціальних спільнот (самоусвідомлення).
Перші соціально-етнічні спільноти виникають у формі племені, в основі єдності якого лежать родові стосунки, окремість території, мови, культури. Об'єднання в складі племені відбувалось на основі близької мови, культури, спільної території і давало право індивідам на спільну власність, на частку в спільному продукті праці та на участь у громадському житті. Поступово на зміну родинним відносинам як основи етнічної спільноти приходять соціально-етнічні. Витіснення родових відносин товарними призвело до розпаду племен та їх об'єднання в народність. Народність — це форма мовної, територіальної, економічної та культурної спільноти людей, що утворюється в результаті виникнення приватної власності і має у своїй структурі соціально нерівні групи (заможних і незаможних). Нація приходить на зміну народності і історично виникає на основі спільності умов життя (в тому числі й економічних), території, мови, певних рис психології (свідомість, інтереси, національний менталітет та інше) і національного складу характеру, що виявляється в особливостях, своєрідності культури та побуту. При цьому національна єдність не означає відсутності соціальної різниці між групами в межах нації. Серед найголовніших характерних ознак нації, зумовлених розвитком економічних зв'язків та відносин, виділяють такі: 1) прагнення спільноти до внутрішньої консолідації; 2) активна взаємодія між національними спільнотами; 3) подолання національної обмеженості та замкнутості, активні відносини з іншими соціально-етнічними спільнотами людей.
Зазначені ознаки забезпечують та історично зумовлюють цілісність народу, його економічні та культурні інтереси, комунікативність, внутрішній зв'язок у суспільстві. Народ — це соціально-етнічна спільність, яка включає в себе на різних етапах розвитку суспільства ті спільноти, прошарки та соціальні класи кожного етносоціального утворення, які, виходячи із свого об'єктивного становища, здатні брати спільну участь у прогресивних перетвореннях та розвитку країни в контексті конкретних історичних умов.
Як бачимо, поняття "етнос" є базовим для етносоціології. Воно об'єднує в собі поняття, які відображають практично всі форми етнічно-соціальних спільнот, дають можливість досліджувати широкий спектр процесів їх виникнення та розвитку, а також вивчати їх як суб'єкти етнічно-соціальних відносин. Етноси проходять складний і суперечливий процес етногенезу — виникнення, становлення, піднесення, занепаду народів. Цей процес справляє великий вплив на їхнє соціальне життя та розвиток. Більшість з існуючих нині народів склалися в результаті тривалої еволюції, змішування, міграції та взаємодії, зберігаючи при цьому свою соціальну структуру, спосіб економічного життя, традиції, культуру, мораль тощо. У багатьох народів існує значна внутрішня диференціація, в тому числі і за етнічною ознакою. Водночас існують і такі мегаетнічні спільноти, як, наприклад, слов'яни.