Сенс життя

Усвідомлення сенсу життя людиною є її найвищим даром. Еріх Фромм з цього приводу сказав, що людина — це єдина тварина, для якої власне існування є проблемою.

Потреба вирішити проблему сенсу життя виникає в людини при пошукові відповідей на запитання: «Звідки з'являються нужда, хвороби?», «Що таке зрада, нерозділене кохання?», «Що таке смерть?», «Чому та коли людина помирає?». Адже, якби життя людини було вічним, можливо б цієї потреби не існувало. Людина могла б «встигнути зробити все». Та скінченість людського буття вимагає задуматися кожному, як його будувати, який шлях обрати. Це стосується як нібито елементарного — здійснення правильного професійного вибору, — так і більш глобального в житті людини — моральної самовизначеності.

Тривалий час в історії людства проблема сенсу життя не обговорювалася. Причиною цього були особливості соціальної та індивідуальної свідомості, що перебували під упливом міфології чи релігії. Адже міфологія та релігія давали готові відповіді на запитання: «Звідки походить світ і, зокрема, людина?», «Як жити людині?», «Чим закінчиться людське життя?».

Сучасне формулювання смисложиттєвих проблем бере свій початок в епоху Відродження, зокрема, від роздумів шекспірівського принца Гамлета «бути чи не бути». Проте в теоретичний ужиток термін «сенс життя» ввійшов у період Нового часу й набув особливого морально-цінісного значення. Цьому сприяли як соціокультурні, так і гносеологічні причини. Перші полягали в кризовому стані ренесансної суспільної свідомості, що стала наслідком переходу від релігійного культу до культу розуму, а також в подальшому розчаруванні в культі розуму й ідеалах Просвітництва. Гносеологічні причини полягали втому, що назріла необхідність зіставити античне потрактування сенсу життя (суть якого — гідне, доброчинне життя індивіда) та середньовічне (суть якого в божественному визначенні), тобто індивідуальне й надіндивідуальне в людському житті.

Оскільки сенсу навколишній дійсності та власному буттю надає сама людина, то буття кожної людини залежить від буття собі подібних — інших людей, людських груп і спільнот. Це спрацьовує, доки людству нічого не загрожує (в XIX ст., приміром, вірили в нескінченність «світлого майбутнього»). Та сьогодні звідусіль лунає думка про кінець фізичного існування людства — «скорого наближення кінця світу». У такому разі людину не може задовольнити власне джерело смислового наповнення життя.

Проголошення сенсу життя в діяльності заради наступних поколінь є дещо декларативним, адже для людини далекі покоління є ідеальними образами, котрі уявити і полюбити не можливо. Це виховує лише любов до власних ідей, міркувань, прагнень, в широкому сенсі — егоїзм.