§ 3. Здійснення громадянами права приватної власності

Право приватної власності передбачає наділення громадянина-власника юридичне забезпеченою можливістю здійснювати у передбачених законом межах права щодо володіння, користування і розпорядження належним йому майном. Зазначені правомочності власника утворюють зміст права власності громадян. У цивільному законодавстві, інших законодавчих актах, як правило, не визначається конкретний обсяг правомочностей громадян щодо їхньої приватної власності. Лише в деяких випадках законодавець встановлює безпосередні межі здійснення громадянами правомочностей права приватної власності щодо того чи іншого конкретного майна (наприклад, стосовно земельних ділянок, приватного підприємства, зброї, валютних цінностей). Тому, визначаючи обсяг правомочностей громадянина щодо належного йому майна, слід враховувати загальні принципи здійснення цивільних прав, соціально-економічну природу власності громадян та особливості окремих її об'єктів.

 

Правильне визначення обсягу правомочностей та умов їх здійснення має велике значення для утвердження правового статусу громадянина-власника та захисту його прав. Порушення особою відповідних правових норм може позбавити її такого захисту або навіть призвести до припинення права власності.

Власник, як зазначається в ст. 4 Закону України "Про власність", має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону, і використовувати таке майно для господарської та іншої, не забороненої законом діяльності. При цьому власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства, не завдавати шкоди навколишньому середовищу, не порушувати права та охоронювані законом інтереси громадян, юридичних осіб, адміністративно-територіальних утворень і держави. І лише у випадках і порядку, встановлених актами законодавства України, діяльність власника може бути обмежена або припинена. Недодержання власником встановлених законодавством України вимог може бути підставою для відмови у захисті права приватної власності, оскільки цивільні права охороняються законом лише за умови, що здійснення їх не суперечить призначенню цих прав у суспільстві.

У період переходу України до ринкових відносин у новому цивільному законодавстві набирає реального змісту формула:

дозволяється все, що не заборонено законом. Не заперечуючи можливість її застосування в інституті права власності, на наш погляд, слід обов'язково враховувати ту обставину, що у цивільному законодавстві, як правило, прямо не перелічуються усі неправомірні дії громадян-власників. Практично це й неможливо передбачити. Тому звернення до загальних критеріїв визначення правомірності чи неправомірності дій власників є цілком виправданим і не суперечить закону. Це стосується однаковою мірою усіх трьох елементів правомочності власника, тобто володіння, користування і розпорядження. Причому обсяг правомочності (її обмеження) може встановлюватися як щодо сукупності усіх названих елементів, так і щодо кожного з них, що зумовлено неоднаковим їх значенням для власника і оточуючих осіб.

Володіння об'єктами права приватної власності (тобто фактичне панування над річчю чи фактичне утримання її у сфері власних потреб власника) кожен громадянин здійснює

 

самостійно або за власною волею спільно з іншими особами (як фізичними так і юридичними), зокрема членами сім'ї. Проте таке спільне володіння не породжує в останніх права власності. Власник має право передати належне йому майно у володіння інших осіб, не втрачаючи при цьому права власності. Власник не завжди може бути заінтересований мати майно у своєму фактичному володінні. Наприклад, власник кількох квартир може задовольнятися проживанням в одній з квартир, виходячи з власних потреб. Більше того, можливі ситуації, коли фактичне володіння майном для власника є недоцільним. Так, як правило, громадяни володіють грошовими сумами в межах, необхідних для задоволення власних потреб. Залишкові ж суми вкладають у кредитні установи, акції, інші цінні папери, оскільки це надає їм можливість одержувати дивіденди чи інший прибуток.

Користування майном також є для власника одним з найважливіших рушійних мотивів у набутті права власності, оскільки ця правомочність безпосередньо сприяє задоволенню його матеріальних, культурних і господарських потреб. Користування, як і володіння, власник може здійснювати самостійно або спільно з іншими особами. Він має право вимагати усунення перешкод з користування своїм майном, захищати іншим чином це право. Іноді користування власністю можливе лише при додержанні громадянином тих чи інших спеціальних умов. Так, для самостійного користування автомобілем, літаком чи іншим транспортним засобом треба мати відповідне посвідчення на право керування, для експлуатації житлового будинку, деяких його комунікацій мають бути до-держані протипожежні та інші правила. Власник може бути позбавлений можливості, всупереч власній волі, користуватися своєю власністю, зокрема у разі арешту майна у зв'язку зі скоєнням злочину чи його засудженням до позбавлення волі.

Розпорядження є не менш важливим правом власника. Воно остаточно утверджує абсолютну владу громадянина над майном, дає можливість реалізувати цю владу шляхом тимчасової передачі майна іншим особам або відчуження його за угодами продажу, дарування, заповіту тощо. У багатьох випадках без права розпорядження право власності взагалі було б позбавлене доцільності (наприклад, щодо права власності на грошові кошти). Реалізуючи свої грошові доходи, громадяни набувають у власність чи тимчасове користування майно,

 

отримують необхідні послуги для задоволення своїх потреб. Завдяки праву розпорядження громадяни мають можливість здійснювати підприємницьку та іншу господарську діяльність. Як правило, лише власник може визначати юридичну чи фактичну долю належної йому речі.

Наділяючи власника максимально можливими повноваженнями з володіння, користування розпорядження майном, законодавець водночас визначає певні загальні або спеціальні правила їх здійснення. Прикладом загальних правил, що встановлювалися законодавством соціалістичного періоду, була заборона громадянам одержувати від своєї власності "нетрудові доходи"1. Нині ця заборона не діє, оскільки громадянам надано право одержувати прибутки та інші плоди від своєї власності будь-яким чином, прямо не забороненим законом. Зрозуміло, що використовуючи своє майно для систематичного одержання прибутків, громадянин зобов'язаний додержуватися правил, встановлених для підприємництва чи іншої діяльності суб'єктів цивільних правовідносин. Водночас для нового законодавства ринкової орієнтації здебільшого характерне встановлення спеціального правового режиму здійснення правомочностей власника щодо окремих видів майна (валютних цінностей, зброї, земельних ділянок тощо).

Законодавство може встановлювати обмеження або заборони щодо ввезення в Україну, вивезення з України та транзит через її територію товарів та інших предметів деяких видів (ст. 51 Митного кодексу України). Так, Кабінет Міністрів України своєю Постановою від 11 вересня 1996 p. затвердив Перелік предметів промислового призначення, що застосовуються у виробничій сфері, вивезення (пересилання) яких громадянами України, іноземцями та особами без громадянства за межі території України забороняється2.

Здійснюючи своє право власності, громадяни повинні додержуватись конституційних положень про те, що "власність зобов'язує" і вона "не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству" (ст. 13 Конституції України).

Маслов В. Ф. Основные проблемы права личной собственности. — С. 212;

Правовые средства борьбы с нетрудовыми доходами. — М., 1989. — С. 5—7;

Загальна теорія цивільного права. — К., 1992. — С. 275—278.

2

Урядовий кур'єр. — 1996. — 19 вересня.

 

«все книги     «к разделу      «содержание      Глав: 163      Главы: <   84.  85.  86.  87.  88.  89.  90.  91.  92.  93.  94. >