ТЕМА 2 Кримінально-процесуальний закон

§ і.  Поняття, суть і завдання кримінально-процесуального закону

§ 2.  Дія кримінально-процесуального закону в просторі, часі та щодо осіб

§ 3.  Кримінально-процесуальна норма

§ і. Поняття, суть і завдання кримінально-процесуального закону

Аналіз кримінально-процесуальної літератури, в якій розглядається поняття кримінально-процесуального закону, свідчить про певні розбіжності в трактуванні цього питання. В деяких випадках під ним розуміють як форму правових актів, що містять норми, які регулюють суспільні відносини у галузі кримінального судочинства, так і самі ці норми, система яких утворює кримінально-процесуальний закон1. Отже, під поняттям «кримінально-процесуальний закон» розуміють форму і зміст кримінально-процесуального права в органічному поєднанні.

Кримінально-процесуальне право є обов'язковим компонентом, важливою ланкою всієї системи права в Україні. Як і будь-яка ланка єдиного ланцюга, кримінально-процесуальне право, маючи певну самостійність, пов'язане з іншими ланками, зокрема з матеріальним кримінальним правом.

Правильне розуміння кримінально-процесуального права є необхідною умовою для відмежування цього поняття ВІД інших, подібних до нього.

Деякі автори поєднують поняття кримінально-процесуального права і кримінального процесу, тобто вони роз-

' Фаткуллин Ф. Н. Советский уголовно-процессуальный закон // Советский уголовный процесе. — М., 1980. — С. 49.

27

глядають кримінальний процес як сукупність норм і як діяльність відповідних органів. Ці поняття не слід змішувати чи ототожнювати. Кожне з них має своє змістове навантаження.

Нерозривний зв'язок кримінального і кримінально-процесуального закону зумовлений тим, що в них спільна мета — охорона суспільства від злочинних посягань. Але при цьому вони виконують різні функції. Кримінальний закон визначає межі злочинної діяльності, тобто те, яка діяльність чи бездіяльність є злочином, а також міру покарання за цей злочин. Кримінально-процесуальний закон встановлює відповідний порядок реалізації кримінального закону, найбільш правильне і точне його застосування.

Кримінальний закон, який є потужною зброєю у боротьбі зі злочинністю, потребує кримінально-процесуального закону. Обидва вони доповнюють один одного і не можуть існувати окремо. Поза процесуальною формою застосування кримінального закону є недопустимим. У свою чергу, кримінальний процес без кримінального закону був би безпредметним, позбавленим свого змісту і смислу.

Враховуючи природу кримінально-процесуального права, його призначення обслуговувати потреби, пов'язані з реалізацією кримінального закону, досить обгрунтованим є погляд ряду науковців, які розглядають його як похідне від матеріального права, а існуючий між цими галузями права взаємозв'язок — як відносини між формою і змістом. Процесуальне право, зазначає С. С. Алексеев, щільно примикає до матеріального, є ніби надбудовою над ним, свого роду продовженням1.

У судовій практиці при вирішенні конкретних справ виникають такі ситуації, коли виконання приписів процесуальних норм тягне за собою порушення норм матеріального права, і навпаки. Проте кримінально-процесуальним законом не передбачено, як повинен діяти в таких випадках суд. У результаті, зустрічаючись з подібними колізіями, суди чинять по-різному, але в більшості випадків судова практика надає перевагу процесуальному закону.

Очевидно, таке вирішення колізії між процесуальним і матеріальним правом не можна визнати цілком правильним.

1 Алексеев С. С. Структура советского права. — М., 1975. — С. 190.

28

На наш погляд, якщо з якихось причин виникає колізія, то повинна діяти певна субординація соціально-правових цінностей, ідей та юридичних норм. Ніщо в процесуальній формі не повинно заважати здійсненню правосуддя чи викривляти суть справи.

форма відіграє позитивну роль, якщо вона не суперечить своєму соціальному призначенню. Вона є ефективнішою тоді, коли краще сприяє вирішенню всього комплексу завдань, що стоять перед судочинством. І це необхідно враховувати як у правотворчій, так і в правозастосовчій діяльності.

У «Філософії права» Гегель зазначав, що процесуальний закон (норми) можуть відігравати двояку роль — позитивну і негативну. «Формальності, — писав він, — можуть бути перетворені також і в зло, і навіть на знаряддя несправедливості »1.

Аналогічну думку висловлював і А. Ф. Коні, зазначаючи, що формальна справедливість не завжди прирівнюється до істинного правосуддя2.

Можна виділити такі ознаки кримінально-процесуального закону: 1) це акт, що має найвищу юридичну силу; 2) він формулює принципи і регулює процедуру кримінального судочинства; 3) він регламентує діяльність учасників процесу, надаючи їм певні права й обов'язки; 4) цей акт націлений на вирішення завдань кримінального процесу.

Зовнішньою, документальною формою кримінально-процесуального закону є нормативні акти, які можна класифікувати за різними підставами: 1) за юридичною силою — закони (КПК) і підзаконні акти (наприклад, Інструкція про порядок прийому, реєстрації, обліку та розгляду в органах, підрозділах та установах внутрішніх справ України заяв, повідомлень та іншої інформації про злочини і пригоди); 2) за сферою дії — загальнообов'язкові, спеціальні, локальні; 3) за ступенем загальності правових норм — загальні та норми, що конкретизують; 4) за характером волевиявлення — норми, що встановлюють, норми, що змінюють і норми, що скасовують; 5) за часом дії — ви-значено-строкові та невизначено-строкові; 6) за суб'єкта-

1 Гегель. Собрание сочинений. — М., 1934. — Т. 1. — С. 242.

2 Кони А. Ф. Собрание сочинений. — М., 1966. — Т. 1. — С. 343; Кони А. Ф. Избранные произведения. — М., 1959. — Т. 2. — С. 123.

29

ми нормотворчості — видані Верховною Радою України, Президентом України, Кабінетом Міністрів України, міністерствами, відомствами.

Крім цього, кримінально-процесуальні норми як зміст кримінально-процесуального закону можуть міститися в кримінально-процесуальних, нормативно-правових актах, у комплексних нормативно-правових актах, «присвячених» кільком галузям права. Такими є, наприклад: Закони України «Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України та деяких інших законодавчих актів України в зв'язку з утворенням податкової міліції»1, «Про внесення змін до Кримінального і Кримінально-процесуального кодексів України щодо посилення боротьби з порушеннями бюджетного законодавства»2, «Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів України в зв'язку з прийняттям Закону України «Про боротьбу з корупцією»3.

Отже, зовнішньою формою кримінально-процесуального закону є кримінально-процесуальний акт вищих органів державної влади, а його наповненням, змістом — кримінально-процесуальна норма як структурний елемент кримінально-процесуального закону, права, його невіддільна частина і найголовніша одиниця.

Слід також пам'ятати, що на відміну від кримінального застосування кримінально-процесуального закону за аналогією є можливим і необхідним, оскільки кримінально-процесуальне законодавство має чимало прогалин. Звичайно, в міру внесення змін і доповнень до кримінально-процесуального закону цих прогалин стає все менше, однак вимога щодо усунення цих прогалин в повному обсязі є нереальною і нездійсненною. Тому ті аспекти кримінально-процесуальної діяльності, що не врегульовано законодавцем, регулюються за аналогією іншими нормами кримінально-процесуального закону. Наприклад, постановлению вироку передує нарада суддів під керівництвом головуючого. Ніхто із суддів не має права утримуватися від голосування. Головуючий голосує останнім (частини 1 і З ст. 325 КПК). Суддя, який залишився в меншості, має

1 Відомості Верховної Ради України. — 1998. — № 26.

2 Голос України. — 1997. — 29 жовтня.

3 Відомості Верховної Ради України. — 1997. — № 17.

ЗО

о викласти письмово свою окрему думку, яка додається  ави, але оголошенню не підлягає (ч. 1 ст. 339 КПК). Водночас не врегульовано так детально дії суддів при вині ухвали в нарадчій кімнаті. Тому зазначені вище оми щодо винесення вироку за аналогією повинні застосовуватись і при винесенні судом ухвали в нарадчій

кімнаті.

Щоб застосування кримінально-процесуального закону за аналогією не призвело до порушення принципу законності, слід додержуватись низки умов:

1)  передбачений процесуальним законом випадок повинен бути подібним до того, до якого закон застосовується за аналогією;

2) застосування закону за аналогією ні в якому разі не може вести до обмеження процесуальних прав осіб, які беруть участь у справі, або до покладення на них не передбачених законом обов'язків;

3)  не допускати вчинення органами слідства і дізнання, прокуратурою і судом процесуальних дій, що не передбачені нормами кримінально-процесуального закону1.

Часто поняття «кримінально-процесуальний закон» застосовується в більш вузькому, спеціальному значенні як найменування тільки безпосередньо самих нормативно-правових актів вищих представницьких органів державної влади, що складають кримінально-процесуальне законодавство. При такому підході кримінально-процесуальний закон в систематизованому вигляді (КПК) є юридичним джерелом, зовнішньою формою кримінально-процесуального права, бо є способом вираження і функціонування його норм.

Слід зазначити, що деякі автори визнають кримінально-процесуальний закон єдиним джерелом кримінально-процесуального права2. На нашу думку, така позиція є не зовсім правильною.

Досить справедливо з цього приводу висловилися О. О. Чу-вильов і Т. Н. Добровольська, які зазначають, що кримінально-процесуальний закон є основним, але не єдиним

1 СтроговичМ. С. Курс советского уголовного процесса. — М., 1968. — т- І. - С 50.

2 Кобликов А. С. Советский уголовный процесе. — М., 1972. — Книга І. — с. 31—32.; Гуткин И. М. Советский уголовно-процессуальный закон // Советский уголовный процесе. — М., 1972. — С. 27.

Зі

джерелом кримінально-процесуального права1. Така позиція є більш виваженою і правильною. Адже дійсно, іноді кримінально-процесуальна діяльність регулюється указами Президента України, постановами Верховної Ради України або рішеннями Конституційного Суду України, положення яких стають законом значно пізніше. У своїй сукупності всі ці нормативні акти утворюють кримінально-процесуальне законодавство України.

При цьому слід зазначити, що визначення закону єдиним джерелом кримінально-процесуального права усуває з переліку цих джерел міжнародні договори (конвенції), які заключила Україна з іншими державами і які, деякою мірою, регулюють кримінально-процесуальну діяльність посадових осіб судових та інших правоохоронних органів України. Ці правові документи статусу закону не набувають, проте містять ряд кримінально-процесуальних норм.

Отже, джерела кримінально-процесуального права можна поділити на дві групи: закони та інші нормативні акти, що містять кримінально-процесуальні норми.

До першої групи входять:

1) Конституція України;

2) КПК України;

3) закони про судоустрій, прокуратуру, адвокатуру тощо. До другої відносяться:

1) Укази Президента України;

2) постанови Верховної Ради України;

3) рішення Конституційного Суду України;

4) міжнародні договори, угоди, конвенції.

Однак слід пам'ятати, що керівні роз'яснення Пленуму Верховного Суду України, накази, інструкції, вказівки Генерального прокурора та Міністра внутрішніх справ не є джерелами кримінально-процесуального права, бо вони містять не нові норми права, а лише тлумачення, роз'яснення судам, органам розслідування і прокурорам щодо правильного застосування вже чинних правових норм.

Отже, кримінально-процесуальний закон — це сукупність процесуальних норм, що регулюють кримінально-процесуальну діяльність і спрямовані на забезпечення

1  Чувилев А. А., Добровольская Т. Н. Особенности преподавания курса уголовного процесса в вузах МВД СССР. — М., 1985. — С. 29.

32

ання завдань кримінального судочинства. їх значен-ви     лягає в тому, що вони встановлюють порядок реалі-НЯ ••• „атроіального закону, регулюють правові відносини учасниками кримінально-процесуальної діяльності, абезпечують охорону прав і свобод громадян, які залучаються до сфери кримінального судочинства.

§ 2, Дія кримінально-процесуального закону в просторі, часі та щодо осіб

Чинність кримінально-процесуального закону в просторі, часі та щодо осіб в КІШ регулюється, в основному, статтею 3.

Чинність кримінально-процесуального закону в просторі означає, що порушення, розслідування і розгляд судом кримінальних справ на території України здійснюються за нормами КПК незалежно від місця вчинення злочину.

Провадження в кримінальних справах про злочини, вчинені на повітряному, морському чи річковому судні, яке перебуває поза межами України під прапором або з розпізнавальними знаками України, здійснюється за кримінально-процесуальним законодавством України, якщо інше не передбачено міжнародними договорами.

При виконанні на території України доручень судів і слідчих органів іноземних держав, з якими укладено договори про надання правової допомоги в цивільних, сімейних і кримінальних справах, застосовується процесуальне законодавство України. Однак слід зазначити, що на прохання установи, від якої надійшло доручення, може застосовуватись процесуальне законодавство відповідної іноземної держави, якщо воно не суперечить законодавству України.

Чинність кримінально-процесуального закону в часі полягає в тому, що слідчі органи, прокурор, суддя і суд застосовують процесуальні норми, що діють на момент провадження в справі. Це означає, що коли під час розслідування чи розгляду справи в суді кримінально-процесу-альнии закон змінюється, доповнюється чи замінюється новим, то після набрання останнім чинності застосовуються нові процесуальні норми, незалежно від того, коли було

2    3-85

33

вчинено злочин і коли порушено справу. Отже, кримінально-процесуальний закон певною мірою має зворотну силу. Однак, якщо новий закон скасовує або обмежує те чи інше процесуальне право учасника процесу в справах, які вже перебувають у провадженні слідчих органів чи суду, це право зберігається за ним до закінчення провадження в даній справі.

Новий кримінально-процесуальний закон набирає чинності через 10 днів після його опублікування у «Відомостях Верховної Ради України» або в газеті «Голос України», якщо інший строк не вказано в самому законі або в постанові Верховної Ради про порядок введення його в дію.

Дія кримінально-процесуального закону щодо осіб означає, що при провадженні у кримінальній справі на території України норми КПК України застосовуються у справах про злочини:

1) громадян України;

2) осіб без громадянства;

3)  іноземців, за винятком осіб, які користуються правом дипломатичної недоторканності.

Коло осіб, які користуються правом дипломатичної недоторканності, визначено Віденською Конвенцією про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 р.1. Цю Конвенцію було ратифіковано Указом Президії Верховної Ради УРСР від 21 березня 1964 р.2. Крім цієї Конвенції перелік осіб, які мають право на дипломатичний імунітет, окреслено в Положенні про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні, затвердженому Указом Президента України від 10 червня 1993 рА

Дипломатична недоторканність означає недоторканність особи, архівів, документів, офіційного листування, дипломатичної пошти, службового і жилого приміщення, імунітет від кримінальної юрисдикції України (якщо немає явно вираженої на це згоди акредитуючої держави) і дачу показань свідків без згоди особи, яка користується правом дипломатичного імунітету. Про таку згоду робиться запит через Міністерство закордонних справ України.

1 Международное право в документах. — М., 1982. — С 124—137.

2 Відомості Верховної Ради УРСР. — 1964. — № 14. — С 199. 8 Урядовий кур'єр. — 1993. — № 93—94 (24 червня).

34

Особами без громадянства вважаються особи, які про-

вають на території України і не є її громадянами, вод-

час вони не мають доказів своєї належності до грома-

янства будь-якої іноземної держави (ст. 11 Закону про

громадянство України)1.

§ 3. Кримінально-процесуальна норма

Особливістю кримінально-процесуальної діяльності є досить детальна регламентація її нормами кримінально-процесуального права. У зв'язку з цим для теорії і практики кримінального судочинства набуває великого значення розробка питань про те, як у правовій нормі формулюється державна воля, якими засобами досягається поєднання її з волею суб'єктів правовідносин, яким є шлях найбільш ефективного впливу правової норми на суспільні відносини для одержання найкращого практичного результату.

Частина цих питань може бути з'ясована при розгляді видів і структури кримінально-процесуальних норм.

Кримінально-процесуальна норма як загальноправова норма має такі особливі риси: 1) це загальновизнане правило поведінки, що формулюється державою і має загальнообов'язковий характер (положення норм права повинні сприйматися як безумовна вказівка до дій, що виходить з державних структур, і не підлягають обговоренню або оцінці з приводу їх доцільності чи раціональності); 2) це формально визначене правило поведінки (в нормі закріплюються права й обов'язки учасників відносин, а також санкції за порушення встановлених норм: приписи норм повинні виконуватися в тому обсязі, в якому вони формально закріплені); 3) це правило поведінки загального характеру (правило поведінки адресовано не конкретній особі, а поширюється на всіх, хто стає учасником відносин, що регламентується нормою права); 4) це правило поведінки, що набуває характеру нормативності у чітко встановленому порядку (норма стає такою тоді, коли вона видається вповноваженим на те органом у межах його компетенції і в рамках встановленої процедури, тобто з додержанням порядку розробки, обговорення, прийняття, набуття чинності, зміни та відміни дії і змісту норм);

1 Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 50. — С 701. 2*                                                   35

5) це правило, здійснення якого забезпечується державою (держава створює реальні умови і засоби, що сприяють безперешкодному здійсненню правил поведінки, а також створюються засоби заохочення, переконання, примусу і санкцій за невиконання вимог)1.

Як структурні одиниці кримінально-процесуального права, зазначає П. С Елькінд, його норми мають такі ознаки: встановлюються державою; це загальні правила поведінки; вони забезпечені силою державного і громадського примусу; вони є загальнообов'язковими; норми спрямовані на найбільш ефективне здійснення завдань кримінального судочинства2.

На нашу думку, кримінально-процесуальні норми мають такі особливості, властиві тільки цим нормам: мають найвищу юридичну силу; формулюють принципи кримінального процесу; регулюють процедуру кримінального судочинства; регламентують діяльність учасників процесу; наділяють учасників правами й обов'язками; спрямовані на вирішення завдань кримінального судочинства.

Отже, виходячи із цих ознак, можна визначити кримінально-процесуальну норму в двох аспектах: як загаль-ноправове і власне кримінально-процесуальне поняття.

Як загальноправове поняття — це загальнообов'язкове, формально визначене правило поведінки загального характеру, що встановлено або санкціоновано державою, гарантується та охороняється нею.

Щодо кримінально-процесуального поняття норм думки різних авторів схожі, однак існують деякі відмінності. Одні автори вважають, що кримінально-процесуальна норма — це правило поведінки учасників кримінального судочинства, що регулює їхню поведінку шляхом вказівки на умови виникнення відповідних правових відносин, визначення їх суб'єктів, встановлення прав, обов'язків і санкцій за неналежну поведінку. Інші вчені визначають їх як встановлені державою загальні та обов'язкові правила поведінки суб'єктів кримінально-процесуальних прав і обов'язків, що забезпечені силою державного і громадського примусу і мають завданням найефективніше здійснення криміналь-

1 Загальна теорія держави і права / За ред. академіка АПрН В. В. Ко-пейчикова. — К., 1997. — С 149.

2  Элькинд П. С. Сущность уголовно-процессуального права. — Л., 1963. — С. 105.

36

судочинства. Деякі науковці визначають криміналь-сьпроцесуальну норму як загальноправове поняття.

На нашу думку, найточніше визначення цього поняття містяться в підручнику «Кримінальний процес України», де зазначається, що кримінально-процесуальна норма — це встановлене державою, загальне й обов'язкове правило поведінки суб'єктів кримінально-процесуальної діяльності, яке виконується добровільно або його виконання забезпечується силою державного примусу шляхом притягнення до юридичної відповідальності1.

у кримінально-процесуальних нормах завжди містяться певні права й обов'язки. Залежно від цього, норми класифікують на такі, що зобов'язують, уповноважують і забороняють.

Норми, що зобов'язують, категорично диктують суб'єктам кримінально-процесуальної діяльності певну поведінку. Наприклад, потерпілий зобов'язаний з'явитися за викликом особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора і суду для допиту про обставини, що підлягають встановленню по кримінальній справі, в тому числі про факти, що характеризують особу обвинуваченого або підозрюваного, та його взаємовідносини з ними (ст. 72 КПК); обов'язок органу дізнання, слідчого, прокурора виявляти причини та умови, що сприяли вчиненню злочину (при провадженні дізнання, досудового слідства і судового розгляду кримінальної справи (ст. 23 КПК).

Обов'язки захисника — використовувати передбачені в КПК та інших законодавчих актах засоби захисту з метою з'ясування обставин, що спростовують підозру чи обвинувачення, пом'якшують чи виключають кримінальну відповідальність підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого та надавати їм необхідну юридичну допомогу тощо (ч. 1 ст. 48 КПК); обов'язок органу дізнання, слідчого, прокурора і суду щодо вжиття заходів до відшкодування шкоди, заподіяної громадянинові незаконними діями (ст. 53і КПК).

Норми, що уповноважують, наділяють учасників процесу певними правами. Це, наприклад, права обвинуваченого (ч. 2 ст. 43 КПК), підсудного (ст. 263 і ч. З ст. 43 КПК), підозрюваного (ч. 2 ст. 43і КПК), захисника (ч. 2

' Михеєнко М. М., Нор В. Т., Шибіко В. П. Кримінальний процес України. _ к.( 1999. - с. 24-25.

37

ст. 48), потерпілого (ч. 3 ст. 49), цивільного позивача і відповідача (ч. 2 ст. 51 КПК).

Норми, що забороняють, можна визначити як різновид тих, що зобов'язують у формі прямої заборони встановлювати обов'язок утримуватися від певних дій. Наприклад, недопустимість притягнення як обвинуваченого інакше як на підставах і в порядку, встановлених законом (ст. 5 КПК); ніхто не може бути заарештований інакше як на підставі судового рішення (ч. 1 ст. 14 КПК); забороняється домагатися показань обвинуваченого та інших осіб, які беруть участь у справі, шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів (ч. З ст. 22 КПК).

Деякі автори, наприклад Б. А. Галкін, за ступенем категоричності вимог поділяють кримінально-процесуальні норми на:

1) норми, що забороняють певну дію;

2)  норми, що передбачають певний спосіб дій (обов'язок порушити справу при виявленні ознак злочину);

3)  норми, що передбачають певні дії при встановленні тих чи інших обставин справи (за наявності достатніх доказів, що дають підставу для пред'явлення обвинувачення у вчиненні злочину, слідчий виносить вмотивовану постанову про притягнення особи як обвинуваченого);

4)  норми, що встановлюють певну поведінку залежно від наявності згоди іншого учасника правовідносин (експерт має право бути присутнім при допиті, але тільки з дозволу особи, що його проводить);

5) норми, що надають можливість певної дії на розгляд уповноваженого1.

Крім цього, виділяють резолютивні й технічні норми2. Резолютивні норми мають характер визначень або нездійснення бажаної дії. Наприклад, «підозрюваним визнається...» (ст. 43 КПК), «спори про підсудність між судами не допускаються» (ст. 42 КПК). До технічних норм належать правила провадження слідчих дій, правила зберігання речових доказів, правила складання протоколів, процесуальні строки. Тобто вони визначають процесуальну техніку.

1  Галкив Б. А. Советский уголовно-процессуальный закон. — М., 1962. — С 63— 65.

2 Шебавов А. Ф. Нормы советского социалистического права. — М., 1956. — С. 18.

38

Яа нашу думку, найуніверсальнішою і точнішою є пер-ласИфікація кримінально-процесуальних норм на такі, зобов'язують, уповноважують і забороняють, до яких > л додати ще резолютивні й технічні, через те, що не всі С мй містять права чи обов'язки, а існують положення, тільки «констатують факт» і на основі яких можуть виникати відповідні права й обов'язки в конкретного учасника кримінального процесу.

Кримінально-процесуальні норми містяться в КПК України та інших законодавчих кримінально-процесуальних актах. Одна норма може міститися в одній статті кримінально-процесуального акту. Наприклад, у ст. 5 КПК міститься одна норма, що забороняє: «Ніхто не може бути притягнутий як обвинувачений інакше ніж на підставах і в порядку, встановлених законом».

В одній статті може міститися дві й більше кримінально-процесуальних норм. Наприклад, у ст. 15 КПК містяться дві кримінально-процесуальні норми — резолютивна і така, що забороняє: «Правосуддя в кримінальних справах здійснюється тільки судом. Ніхто не може бути визнаний винним у вчиненні злочину, а також підданий кримінальному покаранню інакше як за вироком суду й відповідно до закону»; а в ст. 22 КПК — три норми (що зобов;язує і дві такі, що забороняють); у ст. 14 КПК — чотири норми (дві резолютивні, така, що забороняє, і технічна). Статей такого типу найбільше в КПК України.

Через те, що кримінально-процесуальна норма є різновидом правової норми, до неї можна застосувати таку структуру правової норми: гіпотезу, диспозицію і санкцію.

Гіпотеза — це умова, за якої повинна вчинитися чи не вчинитися певна дія. За ступенем визначеності гіпотези поділяються на: 1) безумовно визначені (ч. 2 ст. 327 КПК: ♦обвинувальний вирок не може грунтуватися на припущеннях і постановляється лише за умови, якщо в ході судового розгляду винність підсудного у вчиненні злочину доведена»); 2) відносно визначені (ч. 2 ст. 26 КПК: «виділення справи допускається у випадках, що викликаються необхідністю, коли це не може негативно відбиватися на всебічності, повноті і об'єктивності дослідження і вирішення справи»); о) безумовно невизначені (ст. 317 КПК: «у випадках заявления клопотань суд їх обговорює і розв'язує, про що виносить ухвалу, а суддя постанову»).

39

Диспозиція — це правило поведінки учасників кримінального процесу, що забезпечує виконання його завдань. Наприклад, у ст. 37 КПК диспозицією є правило: «...справа повинна бути розглянута судом, в районі діяльності якого закінчено дізнання чи досудове слідство в даній справі»; а гіпотеза: «якщо місця вчинення злочину встановити не можна...»

Санкція — спеціальний засіб забезпечення вказаного в диспозиції правила поведінки. Санкція передбачає несприятливі для суб'єкта наслідки, що настають при невиконанні зазначеного правила поведінки. Вона є притаманною будь-якій процєсуально-правовій нормі, але буває різною. Наприклад, скасування незаконно обраного запобіжного заходу взяття під варту має на меті використати новий кримінально-процесуальний закон, видалення із залу судового засідання має попереджувальний характер.

Санкції є у багатьох нормах, інакше останні втратили б свою загальнообов'язковість і деякі інші властивості, а їх виконання не було б гарантовано.

Кримінально-процесуальні санкції мають переважно правовідновлювальний характер, вони спрямовані на усунення допущених порушень закону, відновлення законності.

До посадових осіб, які порушують закон, не виконують його приписів, можуть бути застосовані заходи дисциплінарного впливу, а в деяких випадках, якщо це вказано в законі, і кримінально-правові санкції.

Для успішного виконання завдань кримінального судочинства, підвищення його ефективності, укріплення законності, посилення охорони прав і свобод громадян вирішальне значення має точна реалізація як усієї системи кримінально-процесуальних норм, так і кожної з них окремо.

Під реалізацією процесуально-правових норм слід розуміти втілення вираженої в них державної волі в тих суспільних відносинах, що ними регулюються. При цьому, в першу чергу, мається на увазі втілення в життя велінь норми як зразка (правила) поведінки, вказаного в її диспозиції. Тільки у разі, якщо це правило порушено, реалізація норми включає в себе застосування того засобу забезпечення, який передбачений в її санкції.

Залежно від виду процесуальних норм це виражається або у формі додержання заборон і обмежень, або у формі виконання обов'язку, або у формі здійснення повноважень тощо.

40

Пі форми правомірної поведінки властиві як органам,

ведуть кримінальний процес, так і іншим суб'єктам

Щ имія^льно-процесуальної діяльності. Часто ними повністю

рПуЄТься реалізація тієї чи іншої процееуально-право-

.. норми. Наприклад, використання слідчим права на осві-

аННЯ обвинуваченого, підозрюваного, потерпілого чи свідка і виконання останніми обов'язку, який з цього випливає, є реалізацією норми, передбаченої ст. 193 КПК.

Проте в ряді випадків для реалізації процесуально-правової норми вимагається індивідуальне регулювання поведінки іншої особи. Приміром, якщо свідок не з'являється за викликом до органів розслідування чи суду, слідчий або суддя може застосувати до нього привід.

Індивідуальне регулювання поведінки здійснюється в кримінальному процесі тільки компетентним органом, який веде судочинство. Решта учасників процесу не можуть реалізовувати правові норми шляхом їх застосування, вони повинні додержуватись закону, виконувати його приписи.

У кримінальному процесі правозастосування грунтується на законі і здійснюється в повній відповідності з законом. Регулюючи поведінку інших осіб на підґрунті закону, органи дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду, в свою чергу, теж повинні узгоджувати свої дії з чинним законом.

Реалізація будь-якої правової норми має певний механізм, під яким ми розуміємо систему об'єктивних і суб'єктивних чинників, а саме: закріплені законом мету і завдання діяльності, права та обов'язки, спеціальні засоби забезпечення дії норм тощо. Суб'єктивні чинники в реалізації норм процесуального права залежать від знання закону, поваги до закону і точного додержання його приписів1.

Стан і дія цих чинників впливають на рівень, якість і ефективність реалізації норм кримінально-процесуально-го права. Отже, кримінально-процесуальна норма є внутрішньою формою вираження кримінально-процесуального права. Вона може міститися в одній чи декількох статтях закону. Крім того, кримінально-процесуальна норма к загальноправова має свою внутрішню структуру: гіпотезу, диспозицію, санкцію.

Советский уголовный процесе: Учебник, / Под ред, Л. М. Карнее-в°и, П. А. Лушгаской, И. В. Тыричева. — М., 1980. — С 64.

41