§ 4. Право Київської Русі

жерела права. В умовах первіснообщинного ладу у схід-*них слов'ян існували звичаї, що регулювали поведінку | людей. Згадку про такі звичаї до утворення Давньорусь-, кої держави можна знайти у літописах і повідомленнях  зарубіжних авторів. Так, розповідаючи про східнослов'ян­ські племена, літописець у «Повісті временних літ» зазна­чав, що ці племена «имяху обычаи свои, и закон отец своих, и пре­данья, каждо свой нрав»1*

У міру становлення феодалізму окремі звичаї родового ладу, котрі можна було використовувати в інтересах панівного класу, що формувався, поступово трансформувалися у норми звичаєвого пра­ва. На них покладався захист феодальної приватної власності і со­ціальної нерівності. Феодальний тип права у східних слов'ян став, за своєю суттю, історично першим типом правової організації кла­сового суспільства.

Звичайно, розвиток звичаєвого права був органічно пов'яза­ний з державою, що формувалася. Право було системою правових норм, що складалися з санкціонованих, тобто визнаних державою, звичаїв. Держава забезпечувала їх дотримання і захищала від по­рушень. До найдавніших норм звичаєвого права східних слов'ян, зокрема, належали норми, що регулювали порядок здійснення кровної помсти, проведення деяких процесуальних дій (присяга, ордалії, оцінки показань свідків)2. Все це було відомо слов'янам ще в перехідний період від первіснообщинного ладу до феодального.

У IX—X ст. на Русі, певно, існувала система норм усного зви­чаєвого права. Частина цих норм, на жаль, не зафіксована у збірни­ках права й літописах, котрі були складені ще у XI—XII ст., і тому не дійшла до нас. Деякі норми звичаєвого права збереглися у так званій Правді Ярослава — давній частині Короткої редакції Русь­кої Правди. Окремі норми цієї пам'ятки використовувалися ще у VIII—IX ст.3 Проте соціальне призначення Правди Ярослава, скла-

 

 

 

1              Цыпин В. А. Церковное право. 2-е изд. — М., 1996. — С. 102; Вудзилоеич І. Особли­

вості розвитку державності, прав і функцій церкви у Київській Русі (аналітичний

нарис) // Право України. — 1999. — № 1. — С. 130.

2              Щапов Я. Я. Княжеские уставы и церковь в Древней Руси XI—XIV вв. — М.

1972.—С. 308—309.

3              Челъцов-Бебутов М. А. Курс советского уголовно-процессуального права. — М.,

1957.— С. 633.

70

 

1              пвл. — ч. і. — с. 14.

2              Хачатуров Р. Л. Некоторые методологические и теоретические вопросы становле­

ния древнерусского права. — Иркутск, 1974. — С. 142—154.

3              Витоки цього світського феодального права беруть початок у племінних «Правдах»

східних слов'ян, текст яких, на жаль, до нас не дійшов. Наступним етапом у проце­

сі становлення давньоруського законодавства стала уніфікація цих «Правд» у «За­

кон руський», норми якого враховувалися під час укладання державних договорів

київських князів з Візантією у X ст. У першій половині XI ст. «Закон руський» був

розвинутий у «Руську Правду».

71

 

Розділ 2. Становлення і розвиток держави і права Київської Русі

деної після повстання у Новгороді 1015 p., завадило включенню до неї більшості норм усного звичаєвого права, що існували на той час. Про них лише згадується в деяких літературних пам'ятках і дого­ворах Русі з Візантією X ст.

Русько-візантійські договори 911, 944 і 971 pp., які свідчать про високий міжнародний авторитет Давньоруської держави, є цін­ним джерелом для усвідомлення історії розвитку права Київської Русі. Це міжнародно-правові акти, в яких відбиті норми візантій­ського й давньоруського права. Значна увага в них приділялася регулюванню торговельних відносин, визначенню прав, якими ко­ристувалися руські купці у Візантії. Водночас русько-візантійські договори чітко фіксують правове становище і привілеї феодалів1.

У них можна знайти і норми, запозичені від давнього усного звичаєвого права. Пізніше деякі з них потрапили у Правду Яросла-вичів, а потім — у Поширену редакцію Руської Правди (наприклад про убивство господарем злочинця, котрого спіймали на місці зло­чину і котрий чинив опір — статті 21, 38 К П.; ст. 40 П. П.), або тіль­ки у Поширену редакцію (статті 90—109 — правила про спадщину, значна частина яких заснована на звичаєвому праві та своїм корін­ням сягає в глибочінь століть).

Питання про законодавчу діяльність великих князів кінця IX—X ст. досить спірне. Одні вчені вважають, що в період княжін­ня Олега діяло тільки звичаєве право («законы») і лише за часів князя Ігоря воно доповнюється новими князівськими законами — «статутами» і «поконами». При цьому, на думку О. О. Зиміна, кня­зівські узаконення першої половини X ст., ймовірно, складалися з окремих «казусів», що не мали правил і докорінно руйнували пра­вові підвалини общини. Для цього князівська влада ще не відчувала себе досить сильною. І тільки княгиня Ольга в «статутах» і «уро­ках» підвела юридичну основу під князівське господарство і ввела закон, котрий визначав особливий порядок охорони князівських дружинників. Законодавство з питань князівського господарства, розпочате Ольгою, продовжив Володимир Святославич в «Уставе земленом»2. Інші вчені вважають досить сумнівною законодавчу практику Ольги й Володимира. Правотворчість цих князів, на їхню

1              Детальніше про походження, природу, джерела, зміст русько-візантійських дого­

ворів див.: Хачатуров Р. Л. Мирные договоры Руси с Византией. — М.,  1988;

Хачатуров Р. Л. Становление права (на материалах Киевской Руси). — Тбилиси,

1988. — С. 100—120.

2              Зимин А. А. Феодальная государственность и Русская Правда // Ист. зап. — 1965. —

JNTo 76. — С. 234—244.

72

 

§ 4. Право Київської Русі

думку, не йшла далі прийняття рішень з окремих «казусів» і лише доповнювала звичаєве право.

Принципово інша й аргументованіша позиція групи дослідни­ків, які вважають, що законодавча діяльність великих князів була досить активною і що на початку X ст. на Русі вже існував право­вий кодекс («Закон русский» або «Устав и закон русский») — про­тотип пізнішого збірника права — Руської Правди. Зокрема, на думку Л. В. Черепніна, «Устав и закон русский» — це збірник пра­ва ранньофеодального суспільства, яке перебувало на нижчому ступені процесу феодалізації, ніж той, за якого виникла Коротка редакція Руської Правди1.

На основі аналізу Руської Правди і змісту русько-візантій­ських договорів Л. В. Черепній визначив сферу дії норм цього збір­ника права, який уже виходив із принципу поділу людей на віль­них і челядинів. Серед вільних він розрізняв заможних («имови-тых») і бідняків («неимовитых»). «Устав и закон русский» стояв на сторожі феодальної приватної власності та інтересів «имовитых» людей, охороняв право власника розпоряджатися своїм майном і визначав порядок його переходу у спадщину. Закон піклувався про те, щоб члени сім'ї померлого «имовитого» не позбавлялися того, що йому належало за життя, якщо відсутній заповіт. «Устав и за­кон русский» був готовий навіть виправдати убивство «имовитою» людиною того, хто хотів її пограбувати2.

Упорядкування збірників права («уставов»), що призначалися для здійснення судочинства, здійснювала також княгиня Ольга, яка, за свідченням літопису, вводила «устави» й «уроки». Після за­гибелі Ігоря і своєї перемоги над древлянами вона упорядкувала данину, що збиралася з древлян, ввела її норми, вказала строки одержання й пункти, де збиралася данина, — «погости» і місця, де зупинялися князі, які ходили в полюддя — «становища»3. «Уставы» й «уроки» Ольги частково визначали і життя князівського госпо­дарства. Цей порядок незабаром був поширений на інші землі і мав загальнодержавне значення.

1              Черепний Л. В. Общественно-политические отношения в Древней Руси и Русская

Правда // Древнерусское государство и его международное значение. — С. 143—

144.

2              Про «Закон русский» див. також: Свердлов М. Б. От Закона русского к Русской

Правде, — М., 1988; Максимейко Н. А. Опыт критического исследования Русской

Правды. — X., 1914. — Вып. 1.

3              ПВЛ. — Ч. 1. — С. 43.

73

 

Розділ 2. Становлення і розвиток держави і права Київської Русі

Літописець відзначив законодавчу діяльність князя Володими­ра наприкінці X — на початку XI ст., який, «любя дружину, и с ними думая о строе земленем и о ратех», прийняв «Устав земленой».

У формуванні права Київської Русі певну роль відіграла судо­ва діяльність князів, яка сприяла як трансформації старих звичаїв у норми права, так і створенню нових правових норм. Судовим рішенням надавалося значення загальної норми. Посилання на кон­кретні судові рішення можна знайти, наприклад, у ст. 23 К. П. Стаття 2 П. П., в якій говориться: «Так судив Ярослав, так вирішу­вали і його сини», у загальній формі підкреслила велике значення судового прецеденту як джерела права Київської Русі.

Руська Правда не тільки розкриває процес становлення пра­ва. Вона сама є визначною пам'яткою права Київської Русі, з якої починає своє існування більшість даних про його зміст. Текст Русь­кої Правди знаходимо в літописах, а також у пізніших юридичних збірниках («Мерило праведное», кормчие). До нас дійшло понад 100 її списків, які мають відповідну класифікацію і назву. Наприклад, залежно від місцезнаходження списку він називався Синодальним (бібліотек^ Синоду), Троїцьким (Троїце-Сергієва лавра), Академіч­ним (бібліотека Академії наук). Назви списків Руської Правди були пов'язані також з особами, котрі їх знайшли (Карамзінський, Та-тіщевський). Список Археографічний був знайдений Археографіч­ною комісією.

Усі списки Руської Правди залежно від їх змісту діляться на три редакції: Коротка Правда, Поширена Правда і Скорочена Правда. Остання, що являла собою пізнішу редакцію Поширеної Правди, позбавлена характеру законодавчої пам'ятки.

Найдавніші і вірогідні списки Короткої редакції Руської Прав­ди — це Академічний і Археографічний. Вони поміщені у так зва­ний Новгородський перший літопис Молодшого ізводу. Найдав­нішим списком Поширеної редакції Руської Правди, що дійшов до нас, є Синодальний, поміщений у Синодальну Кормчу книгу 1289 р.

Давньою редакцією Руської Правди є її Коротка редакція, яка відображає соціально-економічні відносини, державну організацію і руське право періоду становлення феодального ладу. її текстоло­гічний аналіз дає змогу відновити фрагменти давньоруського права. Коротка Правда поділяється на кілька частин: Правду Ярослава (статті 1—18), Правду Ярославичів (статті 19—41), Покон вірний (ст. 42), Урок мостників (ст. 43). Часом появи Правди Ярослава вважають 10—30-ті роки XI ст. Правда Ярославичів була ухвалена на князівському з'їзді, який міг відбутися, здогадно, між 1054 і

74

 

§ 4. Право Київської Русі

1073 рр.1 Виникнення Короткої Пправди як єдиного збірника до­слідники відносять до кінця XI або до початку XII ст.

Значне застосування на Русі одержала Поширена Правда як збірник розвинутого феодального права. До цього часу дослідникам не вдалося остаточно встановити час і місце складання цього за-гальноруського збірника права. Безпосередньою причиною його по­яви було повстання новгородців у 1209 р. проти лихварства Мирош-кіновичів2. Л. В. Черепній вважав, що тривалий процес складання Руської Правди завершився на початку XIII ст. створенням у Нов­городі Поширеної її редакції3.

На думку П. П. Толочка, Поширена Правда з'явилася як ре­зультат посилення київської великокнязівської влади в часи певної стабілізації міжкнязівських відносин. Такими були останні роки ве­ликого князівства Ізяслава Мстиславича (1151—1154), а також ро­ки правління Ростислава Мстиславича (1159—1167), який ще в 1136—1137 pp. видав Смоленський статут і, очевидно, був добре обізнаний з основами давньоруського законодавства4. Отже, Поши­рена Правда, як і Коротка, виникла на місцевому грунті і була ре­зультатом розвитку юридичної думки в Київській Русі5.

Третя редакція Руської Правди — Скорочена — з'явилася не раніше другої половини XII ст. Більшість учених розглядає цю пам'ятку як перероблення одного зі списків Поширеної Правди, зумовлену потребами централізованої держави, і датують її скла­дання XV століттям. Деякі дослідники, зокрема Н. А. Максимейко, часом складання цієї пам'ятки вважають XVI або XVII ст., пов'язу­ючи її виникнення зі спробами кодифікації того часу.

Руська Правда — найважливіша пам'ятка феодального права, її норми закріплювали привілейоване становище феодалів та їх­нього оточення, посилено захищали життя і майно панівного класу. Підтвердженням цього є статті про відповідальність за вбивство, нанесення образи, про право на спадщину та ін. Окремі частини Ру­ської Правди виникли в найскладніші і найгостріші моменти історії

1              История государства и права: Хронология: Учеб. пособие / Под ред. М. И. Сизико-

ва. — М., 1996. — С. 29.

2              Тихомиров М. Н. Исследования о Русской Правде: Происхождение текстов. — М.,

1941.— С 226—229.

3              Черепний Л. В. Общественно-политические отношения в Древней Руси и Русская

Правда. — С. 276—278.

4              Толочко П. П.  Киев и  Киевская земля в  эпоху феодальной раздробленности

XII—XIII вв. — К., 1980. — С. 32.

5              Детальніше про місце і час виникнення Поширеної Правди див.: Милов Л. В. О про­

исхождении Пространной Русской Правды // Вестн. Моск. ун-та. Сер. 8. История.

1989. — № 1. — С. 3—29.

75

 

Розділ 2. Становлення і розвиток держави і права Київської Русі

Київської Русі, коли в країні посилювалася класова боротьба, вили­ваючись у народний рух. Тому за змістом Руської Правди можна простежити, як феодальні відносини визначали характер і форми класової боротьби, а класова боротьба впливала на зміни держав­ного устрою та еволюцію права.

В оригіналах списки Руської Правди не поділені на пронумеро­вані статті (лише деякі з них мають назви окремих частин докумен­та), і тільки пізніше такий поділ було здійснено з науковою метою.

Поряд із Руською Правдою правовими джерелами того часу є також грамоти й договори князів.

Як зазначалося, Руська Правда виникла на місцевому грунті і була результатом розвитку юридичної думки в Київській Русі. Бу­ло б помилковим вважати давньоруське право збіркою норм інших держав. Водночас не слід забувати, що Русь існувала в оточенні ін­ших держав і народів, котрі так чи інакше впливали на неї і вона впливала на них. Є підстави вважати, що норми Руської Правди відбилися на розвитку права західних слов'ян. Руська Правда мала значний вплив і на становлення пізніших пам'яток права північ­но-східних слов'ян, таких як, наприклад, Псковська судна грамота, Судебник 1497 p., Судебник 1550 р. і навіть деяких статей Соборно­го уложення 1649 р.

На розвиток права Київської Русі певний вплив справило вве­дення християнства. З його поширенням православна церква стала використовувати різноманітні норми канонічного права, передусім візантійського. До такого роду пам'яток права належать Єклога, Прохірон, Номоканон, Закон судний людям. Пам'ятками давньору­ського церковного права вважаються церковні статути князів Воло­димира (про десятини і церковних людей) і Ярослава Володимиро­вича (про церковні суди). Статут великого князя Володимира — це документ, що відображає договір між князівською владою і цер­квою (митрополитом, єпископом). Він визначав становище церков­ної організації в державі. Встановлюючи забезпечення церкви у формі десятини від надходжень князівських, судових, торговель­них мит, від приплодів худоби і збору врожаїв, Статут визначав поділ централізованої феодальної ренти та інших доходів між світ­ською і церковною владами. Він також містив норми про передачу в юрисдикцію церкви справ, пов'язаних із внутрішнім життям сім'ї, справ церковних людей — членів причту та окремих соціальних ГРУП> У яких була заінтересована церква1.

1 Российское законодательство X—XX веков. — Т. 1. — С. 137, 139—140, 168—170. 76

 

§ 4. Право Київської Русі

Статут великого князя Ярослава Мудрого став наступною сходинкою у письмовому оформленні прав давньоруської церкви. У ньому йдеться про укладення і реєстрацію шлюбу, взаємні сто­сунки в сім'ї, відносини церковного кліру із зовнішнім світом. Цей Статут слугував також кодексом відомчого внутрішньоцерковного права. Він містить статті про провини членів церковного причту і монахів як у справах, характерних для церковної юрисдикції вза­галі, так і про порушення, пов'язані з особливим моральним та пра­вовим статусом указаних станових груп. Норми статуту Ярослава є відповідними нормам Руської Правди1.

Церковні статути визначали становище християнської церкви в давньоруській державі, закріплювали привілеї служителів церк­ви, фіксували позиції церкви як феодала щодо безпосередніх ви­робників, за рахунок яких вона існувала.

Право власності. У праві Київської Русі не було й не могло бути загального терміна для позначення права власності, бо його зміст залежав від того, хто був суб'єктом і що належало до об'єктів права власності. Водночас статті 13, 14 К. П. дають можливість стверджувати, що Руська Правда розрізняла право власності і пра­во володіння, оскільки вони визначали порядок відібрання речі, ко­тра перебувала у володінні іншої особи. Пізніше законодавець, по суті, говорить про неправомочне володіння (ст. 44 П. П.), вимагаючи від власника не тільки повернення речі справжньому власникові, а й виплати компенсації за користування нею.

Охорона приватної власності — одне із призначень Руської Правди. Так, згідно зі ст. 71 П. П. за знищення знака власності на бортних деревах накладався високий штраф (12 гривень). Це озна­чало передусім захист самого принципу приватної власності, на який посягав порушник2.

У Руській Правді відбито процес посилення охорони приват­ної власності. Так, якщо в К. П. розмір штрафу залежав від виду і кількості украденого (скажімо, худоби), то в П. П. (статті 41, 42) він визначався також місцем учинення злочину (украдено худобу із закритого приміщення чи з поля).

Основу феодального ладу становила феодальна приватна вла­сність на землю. Тому Руська Правда досить багато уваги приділя­ла саме закріпленню й захисту феодальної власності на землю. Взагалі статті Руської Правди пронизані ідеєю охорони насамперед господарства феодалів-вотчинників, хоча вони певною мірою захи-

1              Щапов Я. Я. Княжеские уставы и церковь в Древней Руси XI—XIV вв. — С. 308.

2              Памятники русского права. — С. 170.

77

 

Розділ 2. Становлення і розвиток держави і права Київської Русі

 

§ 4. Право Київської Русі

 

 

 

щали й окремі інтереси селян від грубих форм феодального свавіл­ля, яке могло спровокувати селянські виступи проти феодалів.

Закріплення і посилення захисту права феодальної власності на землю відбито в найдавнішій Короткій редакції Руської Правди. Якщо в першій її частині — Правді Ярослава — об'єктами права власності називаються бойовий кінь, зброя, одяг, тобто рухоме май­но, яке належало дружинникам, то в Правді Ярославичів уже є статті, що свідчать про право приватної власності на землю. Стат­тя 24 говорить про зростання князівських заорювань і залучення з цією метою значної кількості залежних людей, над якими були поставлені князівські старости. Стаття 34 встановлює високий штраф за заорювання межі і знищення знака межі; в ст. 32 йдеться про охорону князівської власності, встановлюється штраф за по­шкодження князівської борті.

Ще далі в розвитку правил охорони феодальної власності на землю йде Поширена Правда. їй (ст. 72) порівняно зі ст. 34 К П. притаманна більша диференціація можливих випадків порушення межі (тут особливо виділяються бортні, ролейні, дворові межі), що дає підставу стверджувати про подальший розвиток феодального господарства (насамперед за рахунок общинних земель), зростання випадків порушення права приватної власності в умовах соціальної нерівності та загострення класових суперечностей.

Як зазначалося, феодальна земельна власність існувала у вигляді князівських доменів, боярських і монастирських вотчин. Джерелом її придбання спочатку були позика, освоєння вільних зе­мель працею холопів і феодально залежних селян. Згодом головним способом придбання землі стало пряме захоплення її у сусідських общин («окняження й обоярення землі»). Князі роздавали землі своїм дружинникам, тіунам, слугам. Чим пізніша редакція Руської Правди, тим більше в ній повідомлень про розвиток феодальних вотчин, які включали в себе хороми власника, житло його слуг, при­міщення для челяді і залежних селян, господарського інвентаря.

Вотчинники присвоювали ліси, встановлювали бортні заповід­ники, захоплювали мисливські угіддя й промислові ділянки збиран­ня меду.

Спадкове право формувалося і розвивалося внаслідок уста­новлення приватної власності. У Київській Русі, як і в будь-якому класовому суспільстві, спадковому праву надавалося великого зна­чення. За його допомогою багатства, накопичені поколіннями влас­ників, залишалися в руках одного й того самого класу. Вже договір

78

 

Русі з Візантією 911 р. розрізняв спадщину за заповітом і за зако­ном. Пізніше це було закріплено в Руській Правді.

Успадковувати могли тільки сини. Батьківський двір без по­ділу переходив до молодшого сина (ст. 100 П. П.). Дочки спадкоєми­цями не вважалися, бо інакше, одружившись, вони виносили б май­но за межі свого роду. За договором Русі з Візантією 911 р. у разі відсутності у померлого синів могли успадковувати його брати. Сес­тру вони повинні були видати заміж, давши їй придане.

З розвитком князівської влади майно смерда, померлого без синів, стало переходити до князя (ст. 90 П. П.). Стосовно бояр і дру­жинників передбачався виняток — їхня спадщина за відсутності синів могла переходити і до дочок (ст. 91 П. П.). У цьому, зокрема, виявився принцип феодального права як права-привілею. Пізніше положення ст. 91 П. П. були поширені на біле духовенство, ремісни­ків, вільних общинників.

До повноліття спадкоємців спадщиною розпоряджалася їхня мати. Мати-вдова одержувала частину майна «на прожиття», якою вона розпоряджалася на свій розсуд, але заповідати могла тільки своїм дітям. Якщо мати-вдова удруге виходила заміж, то призна­чався опікун з найближчих родичів. Передавання майна опікуну відбувалося при свідках. За виконання своїх обов'язків опікун користувався доходами з майна тих, кого він опікував. Якщо опікун губив що-небудь зі спадщини, він зобов'язувався відшкодувати збитки.

Зобов'язальне право. Розвинутість зобов'язального права в Київській Русі є переконливим свідченням панування тут права приватної власності. Із здійсненням цього права і його захистом по­в'язані передусім зобов'язання з приводу заподіяння шкоди, про які згадується вже у Правді Ярослава. Особа, яка зламала чужий спис або щит, зіпсувала одяг, зобов'язана була відшкодувати вар­тість зіпсованої речі. Закуп, який занапастив коня свого господаря або не замкнув його у дворі, внаслідок чого коня було вкрадено, зо­бов'язаний сплатити господарю вартість цього коня (ст. 58 П. П.).

У Руській Правді згадується також про зобов'язання за дого­ворами. При цьому для ранньофеодального права було характерно, що невиконання стороною деяких зобов'язань могло не тільки тягти за собою майнові стягнення, а й давати потерпілій стороні за відо­мих обставин право на особу, яка не виконала своїх зобов'язань (продаж у холопи) (статті 54, 55 П. П.).

Договори («ряди») укладалися, як правило, на торзі усно і в присутності свідків або митника. Про письмові договори Руська

79

 

Розділ 2. Становлення і розвиток держави і права Київської Русі

Правда не згадує. Перші письмові договори купівлі-продажу землі, що дійшли до нас, були укладені в Новгороді.

Про існування одного з найдавніших договорів — договору ку­півлі-продажу — свідчать уже русько-візантійські договори. Дого­вір купівлі-продажу регламентувався в Руській Правді. Тут пере­дусім визначено порядок купівлі-продажу челядина (ст. 16 К. П., ст. 38 П. П.), а також порядок установлення добросовісного придбан­ня речі (статті 37, 39 П. П.). Якщо продавець збував річ, яка йому не належала, то угода вважалася нікчемною: річ переходила до її вла­сника, а покупець подавав позов на продавця про відшкодування збитків. Особливе значення мала угода щодо продажу себе в рабст­во. У цьому випадку договір обов'язково укладався перед послуха­ми (ст. 101 П. П.).

Договір позики охоплював кредитні операції з грішми, продук­тами і речами. Він укладався публічно, в присутності послухів. Винятки припускалися лише для позик на суму не більше трьох гривень. У цих випадках для стягнення боргу (у разі відмови борж­ника) кредитору достатньо було скласти присягу (ст. 52 П. П.). Боржник був зобов'язаний сплачувати відсотки, які називалися «резами» (для грошей), «наставом» (у разі позики меду), «присо-пом» (у випадку позики жита). Відсотки були дуже високими, з ко­роткострокової позики розмір їх не обмежувався, вони стягувалися щомісячно. Але якщо сплата боргу тривала понад рік, то .замість щомісячних відсотків бралися річні, розмір яких становив 50% суми боргу (ст. 51 П. П.).

Після повстання 1113 p., спрямованого проти свавілля лихва­рів, Володимир Мономах, враховуючи небезпечність для панівного класу масових народних хвилювань, обмежив стягнення відсотків двома роками, після чого поверненню належала тільки взята в борг сума. Якщо кредитор одержав відсотки за три роки (що становило 150% боргу), він утрачав право на повернення боргу (ст. 53 П. П.).

Руській Правді відомий також спеціальний договір позики між купцями, коли кредит надавався для збільшення торгового обороту. Ця угода засновувалася на довір'ї, вона не потребувала присутності послухів. У разі спору питання вирішувалося очищу­вальною присягою кредитора (ст. 48 П. П.). Тут ідеться про зачатки феодальних купецьких товариств «на вірі».

Пам'ятки права розрізняли три види банкрутства купців. Перший вид — банкрутство без вини внаслідок стихійного лиха, аварії судна, пожежі або розбійницького нападу. У цьому випадку

80

 

§ 4. Право Київської Русі

купцю надавалася відстрочка у сплаті боргу1. Другий вид — коли купець проп'є або програє чужий товар. У цьому разі кредитори на свій розсуд могли або чекати повернення боргу, надавши банкруту відстрочку, або продати його в рабство (ст. 54 П. П.). Третій вид — злісне банкрутство, коли неплатоспроможний боржник, залишений без кредиту своїх городян, брав позику у гостя з іншого міста або чужоземця і не повертав її. Такий банкрут продавався в рабство. З одержаних грошей від продажу банкрута і його майна передусім відшкодовувалися збитки князеві, потім заїжджим гостям, а зали­шок розподілявся між місцевими кредиторами.

Право Київської Русі знало і договір особистого найму. Цей договір тягнув за собою право наймача на особу наймита. Наймання в служіння (тіунство, ключництво) призводило до холопства того, хто наймався, якщо інше не було спеціально обумовлено. Найчас­тіше наймання призводило до феодальної залежності.

Злочини і покарання згадуються в таких писемних пам'ят­ках права, як русько-візантійські договори (статті про вбивство, удар мечем, майнові злочини). Однак основні відомості про кри­мінальне право містить Руська Правда2.

У цій законодавчій пам'ятці злочини називаються «образою», під якою розуміють будь-яке правопорушення проти суспільного ладу, що виявилося насамперед у нанесенні потерпілому фізичної, матеріальної або моральної шкоди. Проте ранньофеодальне право чітко не відрізняло кримінальне правопорушення від цивільно-пра­вового3. Так, згідно зі ст. 15 К П. злісна несплата боргу, що утво­рився внаслідок цивільно-правової угоди, визнавалася образою і тягла за собою покарання у вигляді штрафу.

Аналіз норм Руської Правди свідчить, що ієрархія засобів по­карання формувалася в праві з урахуванням соціального станови­ща як потерпілого, так і злочинця, тобто підхід до захисту інтересів феодалів і феодально залежного населення був неоднаковим.

Об'єктами злочинного діяння виступали влада князя, особис­тість (передусім феодала), майно, звичаї. Об'єктивний бік злочину ще недостатньо виражений, відомими були лише дві стадії вчинен­ня злочину: замах на злочин і закінчений злочин.

1              Агапяп А. С. Исторический аспект развития института банкротства (несостоятель­

ности) юридических лиц // История государства и права. — 2002. — № 1. — С. 58.

2              Стромилова Я. Л. Развитие норм об уголовной ответственности за убийство //

История государства и права. — 2002. — № б. — С. 31.

3              Владимирский-Буданов М. Ф. Обзор истории русского права. — Ростов-на-Дону,

1995.— С. 311—323.

81

6 3-382

 

Розділ 2. Становлення і розвиток держави і права Київської Русі

Суб'єктами злочину не могли бути холопи й челядини. Вони становили власність хазяїв, які й несли матеріальну відповідаль­ність за їхні неправомірні вчинки, що, однак, не виключало засто­сування до раба фізичного впливу. Його можна було катувати, страчувати. Після смерті Ярослава Мудрого убивати рабів заборо­нялося, що відображало прагнення феодалів зберегти від знищення власну челядь.

Руській Правді відома співучасть, наприклад, під час здійс­нення крадіжки (ст. 40 К П.; статті 42, 43 П. П.). Закон вимагав при­тягувати до однакової відповідальності всіх осіб, які брали участь у вчиненні цього злочину.

Руська Правда містить норми, що стосуються характеристики суб'єктивного боку злочину. Вона розрізняє вбивство огнищанина «в образу» (ст. 19 К. П.) і вбивство огнищанина «в розбої» (ст. 20 К.П.), убивство людини «в сваде или на пиру явлено» (ст. 6 П. П.) і вбивство «на разбои без всякая свады» (ст. 7 П. П.). Про навмисні вчинки говорить, наприклад, ст. 12 К П., накладаючи штраф на то­го, хто поїде на чужому коні, «не прошав» господаря. Про те, що Руська Правда вирізняє злочини відверто навмисні, свідчить і ст. 8 П. П., яка передбачала значний штраф за злісне знищення майна: «А кто пакощами конь порежеть или скотину, продаже 12 гривен, а пагубу господину урок платити». Про те, що в Київській Русі в зло­чинних діяннях чітко виявлявся суб'єктивний момент, переконують і статті Руської Правди про злісне, необережне, випадкове банк­рутство (статті 54, 55 П. П.).

Особливо небезпечним злочином у Давньоруській державі вважалося посягання на князівську владу, що виявлялося насампе­ред у повстаннях. До повстанців застосовували сувору міру пока­рання, яку встановлює князь. В умовах існування сюзеренно-ва­сальних відносин порушення договорів сюзеренітету-васалітету, якщо їх припускалися васали, також вважалося тяжким злочином.

Злочини проти церкви. Привілейоване становище церкви в Київській Русі визначало охорону її служителів і майна від злочин­них посягань. Руська Правда не згадує про злочини проти церкви. У церковному ж статуті -Володимира йдеться про церковну татьбу, приведення в церкву тварин та птахів, про моління під овином, у гаях, біля води, про чарівництво.

Злочини проти особи. Одним із особливо небезпечних злочи­нів проти особи було вбивство. Про цей злочин ідеться в десяти статтях К. П. (1, 19—27), у ряді статей П. П. (1—8, 11—18). Охорона особи феодала була об'єктом особливої уваги держави. Деякі статті Руської Правди стосуються саме дій, спрямованих проти особи фе­одала, їх учинення каралося дуже суворо.

 

§ 4. Право Київської Русі

Так, три перші статті Правди Ярославичів присвячені відпо­відальності за вбивство огнищанина — князівського дворецького, який управляв князівським доменом або палацами князів у місті. Огнищанами могли називатися і князівські дружинники, бояри, які виконували доручення, що виходили за межі двірського відомства. Убивство огнищанина розглядалося як тяжкий злочин, що карався подвійною вірою. Таким чином, цією мірою покарання охоронялося життя князівської знаті, яка відала різними галузями двірського господарства і виконувала судово-адміністративні функції. До при­вілейованих осіб належали, крім огнищанина, «старий конюх», кня­зівські під'їзні та тіуни1.

Руська Правда передбачала відповідальність за заподіяння людині каліцтва, ран та побоїв. Так, ст. 5 К П. говорить про відпо­відальність за каліцтво, яке причинене ударом меча по руці. Статті З, 4 К. П. згадують про побої, причому вони розрізняються залежно від предмета, яким завдавався удар. Наприклад, заподіяння ударів палкою, жердиною, тильною частиною меча або піхвами меча вва­жалося особливо образливим для потерпілого, і злочинець карався великим штрафом. Тут ідеться про захист честі насамперед пред­ставника панівного класу.

Неодноразово говорять про відповідальність за спричинення каліцтва, побоїв і ран статті П. П. Слід зазначити, що встановлення Руською Правдою відповідальності за вбивства людей, заподіяння їм тілесних ушкоджень можна тлумачити як спробу зберегти в на­лежному стані робочу силу, воїнів, челядь, які були так необхідні для обслуговування маєтків феодалів, ведення війни, продажу в рабство2.

Майнові злочини. Захисту майна, особливо феодалів, у Київ­ській Русі приділялося багато уваги. Право феодальної власності охоронялося суворими покараннями щодо тих, хто посягав на це право. Руська Правда знає такий тяжкий злочин, як розбій (ст. 20 К. П.; ст. 7 П. П.). Багато в Руській Правді говориться про крадіж­ку— татьбу, тобто таємне викрадення чужого майна. Згідно зі ст. 13 К.П. (ст. 34 П. П.) передбачалися штрафи за крадіжку коней, зброї, одягу. Розвиток господарства феодалів призвів до охорони нормами Руської Правди таких об'єктів власності, як худоба, свійська птиця, сільськогосподарські продукти (статті 36, 40 К. П.; статті 42, 45

1              Чучаяв А. И., Кизилов А. Ю. Уголовно-правовая охрана представителей власти в

XI—XVII вв. // Государство и право. — 2001. — № 6. — С 89— 94.

2              Злупко С. Економічна платформа «Правди Руської» // Аудиторія. — 1997, — №6. —

С. 12.

 

 

 

82

 

6*3-382

 

83

 

Розділ 2. Становлення і розвиток держави і права Київської Русі

П. П.). Установлювалася відповідальність за крадіжку чужого холо­па (ст. 29 К. П.)- Каралася крадіжка хліба на гумні або в ямі (ст. 43 П. П.). Руська Правда передбачала відповідальність за крадіжку бобра (ст. 69 П. П.).

Послідовно відстоюючи недоторканність права феодальної власності, Руська Правда навіть припускала можливість за певних умов безкарно вбивати злодія, якого захопили у дворі, в хаті або хліві (ст. 38 К. П.).

Одним із видів майнового злочину було знищення й пошко­дження чужого майна, списа, щита, одягу, бортні (ст. 32 П. П.). Не­безпечним злочином, за вчинення якого злочинець підлягав вищій мірі покарання, вважався підпал гумна або двору (ст. 83 П. П.), зліс­не знищення коня або інших свійських тварин (ст. 84 П. П.), неза­конне користування чужим майном, зокрема самовільна їзда на чу­жому коні (ст. 12 К П.; ст. 33 П. П.), приховування біглих холопів (ст. 11 К. П.; ст. 32 П. П.), привласнення знайдених коней, зброї, одя­гу (ст. 34 П. П.).

Злочини проти сім'ї і моральності. У так званому світському праві Київської Русі не існувало норм, які б охороняли сім'ю і мо­ральність від злочинних посягань. Такі злочини передбачалися в церковних статутах Володимира і Ярослава. До них належали: «умикання», «пошибання» (зґвалтування) боярських дружин і до­чок, зґвалтування дівиці групою осіб, розпуста (самовільне розлу­чення з дружиною), народження незаміжньою дочкою позашлюбної дитини, укладення шлюбу між близькими родичами, перелюбство, приведення в дім нової дружини без розлучення з колишньою, двоєженство, співжиття із черницею, кума з кумою, брата з сест­рою, свекра з невісткою, співжиття з близькими родичами та ін.1

Види покарання. Метою покарання було насамперед відшко­дування збитків потерпілому та його родичам, а також поповнення державної казни. Не можна заперечувати і такої, ще слабо вираже­ної мети, як відплата. Право відкрито проголошувало у формі ста­нових привілеїв класовий характер покарання. Посягання на жит­тя, честь і майно феодалів каралося суворіше, ніж посягання на життя, честь і майно простих вільних людей давньоруського су­спільства.

Найдавнішою формою покарання була помста злочинцю з бо­ку потерпілого або його родичів. У часи Руської Правди помста спо­чатку обмежується (ст. 1 К П.; ст. 1 П. П.), а потім забороняється зовсім (ст. 2 П. П.).

 

§ 4. Право Київської Русі

Переважним видом покарання згідно з Руською Правдою було грошове стягнення з майна злочинця, яке складалося з двох час­тин: одна частина вилучалася на користь князя, а друга — як ком­пенсація за заподіяний злочином збиток — надходила потерпілій стороні.

Тяжким покаранням у вигляді грошового стягнення була віра — грошовий штраф у 40 гривень, який стягувався на користь князя за вбивство вільної людини. Це була величезна сума, непосильна для простої людини (досить сказати, що князівський кінь оцінювався в З гривні). Подвійна віра в розмірі 80 гривень накладалася за вбивство огнищанина, далі — князівських мужів (статті 19, 22 К П.; ст. З П. П.). Подвійна віра у 80 гривень — наочна ілюстрація існування при­вілеїв, посиленого захисту життя представників класу феодалів.

За вбивство вільної жінки стягувався штраф у розмірі 20 гри­вень (ст. 88 П. П.). На думку деяких учених, це можна пояснити тим, що на Русі, як і в будь-якому феодальному суспільстві, було узаконено нерівне становище жінки. Існує також думка, згідно з якою за вбивство жінки судили, як і за вбивство чоловіка. Якщо жінка теж була винна (наприклад, сама брала участь у бійці), то штраф за її вбивство зменшувався до половини віри1.

Поширена Правда передбачала сплату верв'ю так званої ди­кої віри — штрафу, який спільно сплачували члени верві за вбивс­тво, вчинене на її території, коли вбивця був невідомий або верв не хотіла його видавати.

Родичам убитого надавалася грошова винагорода, яка назива­лася «головництвом». Більшість дослідників вважає, що розмір го-ловництва дорівнював розміру віри.

За вчинення таких злочинів, як відсікання ноги, руки, носа, виколювання очей, убивство жінки, стягувалася «полувіра», тобто штраф у розмірі 20 гривень (статті 27, 88 П. П.).

Руська Правда передбачала і такий вид покарання, як про­даж— грошовий штраф, котрий стягували зі злочинця на користь князя за вчинення інших злочинів проти особи, а також за біль­шість майнових злочинів. Продаж виражався у точно встановлених сумах: 12 (вища ставка продажу), 3 і 1 гривня. Супроводжувався він звичайно і митом, яке йшло судовим агентам (20% продажу). Потерпілий одержував грошове відшкодування («урок»).

Вищою мірою покарання, за Руською Правдою, був так зва­ний «потік і розграбування». Цей вид покарання призначався за три види злочинів: убивство в розбої (ст. 7 П. П.), конокрадство (ст. 35 Пр. Пр.), підпал будинку й гумна (ст. 83 П. П.). Це покарання виражалося у тому, що злочинець, в якого конфісковували все май-

 

 

 

1 Хрестоматія з історії держави і права України. — Т. 1. — С. 40—44. 84

 

1 Пушкарева Н. Л. Женщины в Древней Руси. — М., 1989. — С. 141—142.

 

85

 

Розділ 2. Становлення і розвиток держави і права Київської Русі

но («пограбування»), виганявся разом із жінкою й дітьми з общини («потік»), що в тих умовах прирікало вигнаних на загибель, а мож­ливо, і на перехід у положення рабів. Безперечно, своїм вістрям статті, котрі передбачали «потік і розграбування», були спрямовані проти класової боротьби народних мас, що на початку XII ст. дуже посилилася.

Смертна кара, тілесні й калічницькі покарання не були прита­манні найдавнішим системам руського права. Вони виникли насам­перед у практиці церковних судів. Літописи зберегли певні відомос­ті про смертну кару в Давній Русі. Так, під час князювання Володи­мира Святославича збільшилися «розбої» («й умножися зело розбо-еве»). Розбій являв собою у деяких випадках не просто майновий злочин, а й акт класової боротьби, соціального протесту з боку лю­дей, що в процесі феодалізації позбулися землі й волі. За порадою єпископів Володимир «отверг віри» і почав застосовувати до роз­бійників смертну кару, але «со испытом», тобто після судового роз­гляду обставин злочину. Згодом єпископи і «старці» знову зверну­лися до київського князя, доводячи доцільність повернення до гро­шових штрафів (вір), які в умовах посилення військової небезпеки були потрібні для придбання зброї та коней. Володимир скасував смертну кару і повернув віри.

Судочинство. У Київській Русі панував обвинувально-зма­гальний процес, що характеризувався активною участю у ньому осіб, заінтересованих у вирішенні тих чи інших конфліктів. Суд ви­конував функції посередника в судовому процесі, що пояснювалося недостатньою розвинутістю державного механізму. Однак у спра­вах про злочини, які безпосередньо зачіпали інтереси пануючого класу, використовувалися форми розшукового (слідчого) процесу1. Князі та їхні прибічники самостійно здійснювали розслідування і самі ж судили таких злочинців. Елементи розшукового процесу ви­користовували і церковники під час розгляду справ про злочини проти релігії і церкви2.

В обвинувально-змагальному процесі сторони називалися «по­зивач» і «відповідач». Особливо активну роль у процесі відігравав позивач, за заявою якого, як правило, починалося судочинство.

Значна активність позивача в процесі виявлялася, наприклад, під час розшуку злодія. Руська Правда передбачала детальну про­цедуру такого розшуку. Це були так звані «заклич», «звід» і «гонін­ня сліду».

1              Чельцов-Бебутов М. А. Курс советского уголовно-процессуального права.     Т. 1.       

2              Юшков С. В. Общественно-политический строй и право Киевского государства —

М., 1949. — С. 526.

86

 

§ 4. Право Київської Русі

Сутність «заклича» визначена в статтях 32, 34 П. П, У разі викрадення або зникнення холопа, коня, зброї чи одягу потерпілий оголошував про це на торжищі. Якщо протягом трьох днів після оголошення річ знаходили у кого-небудь, то він вважався відпо­відачем. Відповідач повинен був повернути річ її власникові і спла­тити штраф. Отже, «заклич» — це був один із можливих способів розшукування злодія або особи, яка незаконно привласнила чужу річ, що мала цілком визначені індивідуальні ознаки.

Другим способом розшуку відповідача був «звід». Він являв собою процедуру розшукування особи, яка незаконно привласнила чужу річ (кінцевого татя), і повернення речі її власнику. Правила «зводу» регулювалися статтями 35—39 П. П. «Звід» відбувався у тому разі, коли річ знаходилася до «закличу», тобто коли її відшу­кували до того, як минули три дні після «закличу», або коли вона була знайдена в чужому місті чи миру, а особа, у якої була виявле­на річ, заперечувала недобросовісність її придбання.

Порядок «зводу» був такий. Власник, який знайшов свою річ, не міг одразу її повернути, а звертався до володільця речі з вимо­гою: «пойди на свод, где есть взял» (ст. 35 П. П.). Якщо володілець не тать, він разом із позивачем йшов до тієї особи, у якої придбав річ; тепер уже ця особа ставала відповідачем. Новий відповідач мусив вказати, у кого він придбав украдену річ; і так «звід» відбувався доти, доки не знаходили людину, яка не могла пояснити, яким чином украдена річ потрапила до неї. Така людина визнавалася злодієм з усіма наслідками, що випливали з цього. У випадках, коли злодія треба було шукати за межами міста, володілець речі вів «звід» тіль­ки до третьої особи, котра зобов'язана була сплатити власнику вар­тість речі, а сама отримувала право продовжувати «звід».

Якщо «звід» приводив до кордонів держави або закінчувався тим, що володілець речі не міг назвати особу, у якої придбав украде­ну річ, добросовісний покупець міг відвести від себе звинувачення в крадіжці, виставивши двох свідків покупки або митника, у присут­ності яких здійснювалася покупка (статті 36, 37, 39 П. П.).

Спеціальна процедура застосовувалася під час розшуку укра­деної челяді. Тут також, як і у справах про крадіжку речей, всту­пав у дію інститут «зводу». Особа, у якої виявлявся чужий челя­дин, вела господаря до того, у кого вона купила цього челядина. Той діяв аналогічним способом. Але так справа велася тільки до «тре­тього зводу». Третій відповідач мусив віддати позивачеві свого ра­ба, а сам продовжувати розшук, використовуючи украденого челя­дина як «лице», тобто на підставі його свідчень установлювали усіх тих, хто його купував і продавав аж до «кінцевого зводу», до вияв­лення справжнього злодія. Тоді відбувався обмін челядинами між

87

 

Розділ 2. Становлення і розвиток держави і права Київської Русі

третім відповідачем і позивачем, а «кінцевий тать» мусив сплатити продаж і відшкодувати збитки позивачеві (ст. 38 П. П.).

«Гоніння сліду» регулювалося ст. 77 П. П. і виражалося в гони­тві за злодієм по залишених ним слідах. Якщо сліди губилися, вла­сник припиняв розшук. Якщо ж вони вели до якого-небудь населе­ного пункту, то його жителі повинні були відвести від себе підозру в крадіжці і взяти участь у розшуку злочинця. Інакше вони несли колективну відповідальність за вчинену крадіжку. Отримані під час проведення «зводу» і «гоніння сліду» результати ставали підставою для прийняття судового рішення1.

У разі неясності справи зверталися до розшукування нових доказів. У Київській Русі використовувалися такі види судових до­казів: особисте зізнання, свідчення «послухів і видоків», речові до­кази, «суди божі». Доказами могли бути також сліди побоїв (синці на обличчі і тілі потерпілого), знайдені у підозрюваного вкрадені речі, знайдення трупа на території верви та ін.

У Руській Правді про особисте зізнання нічого не говориться. Однак немає сумніву в тому, що зізнання обвинуваченого (відпо­відача) у вчиненні злочину або порушенні договору вважалося без-спірним доказом. Руській Правді відомий такий вид доказу, як по­казання видоків, котрі вважалися свідками факту. Так, ст. 38 К. П. говорить про очевидців убивства татя. У деяких випадках Руська Правда, віддаючи данину формалізму, для підтвердження того чи іншого факту вимагає виставляти заздалегідь визначену кількість видоків.

Руська Правда передбачала і такий вид доказів, як свідчення послухів, котрі, на думку більшості дослідників, були свідками доб­рої слави сторони, яка брала участь у судовому процесі. Так, зви­нувачуваний у вбивстві міг відвести від себе підозру шляхом вистав­лення семи послухів. «А ще будеть на кого поклепная вира, то же будеть послухов 7, то ти виведуть виру», — говориться в ст, 18 П.П. Послухами могли бути тільки вільні люди (ст. 85 П. П.) і лише в окремих випадках — боярські тіуни або закупи (ст. 66 П. П.).

Важливим доказом вважався результат, отриманий так зва­ним «судом божим», існування якого пояснюється властивими лю­дям того часу повір'ями, глибокою релігійністю, неосвіченістю. До «суду божого» належали судові присяги («рота»), різні випробуван­ня (ордалії), судовий поєдинок. Руська Правда знає два види судо­вих клятв — для позивача і відповідача. Позивач давав перед су­дом клятву у випадку обгрунтування невеликих позовів (ст. 48

1 Владимирский-Буданов М. Ф. Обзор истории русского права. — С. 584—598. 88

 

§ 4. Право Київської Русі

П.П.). Відповідач давав так звану очищувальну клятву (статті 49, 115 П. П.). Зміст клятви зводився до того, що той, хто її давав, на підтвердження того, що він говорить правду, присягався іменем божества. Вважалося, якщо той, хто давав клятву, обманював, він неодмінно буде так чи інакше покараний божеством.

У Руській Правді нічого не говориться про судовий поєдинок. Однак про нього є відомості у повідомленнях арабських письменни­ків X ст., а також у пізніших руських правових пам'ятках, де судо­вий поєдинок згадується як дуже поширений спосіб одержання до­казів. Це дає змогу стверджувати, що судовий поєдинок застосову­вався і в Київський Русі. З його допомогою вирішувалася доля спірної справи залежно від перемоги або поразки однієї зі сторін, що вступали перед судом в єдиноборство, часто зі зброєю в руках. Правдивим вважався той, хто перемагав.

Видом «суду божого» були так звані ордалії. Розрізнялися два види орда лій: випробування залізом і випробування водою. Але в Руській Правді нічого не говориться про саму процедуру ордалії, тому про неї можна лише здогадуватися, користуючись методом порівняльного правознавства. Випробували залізом у разі звинува­чення в серйозних злочинах, коли обвинувачений не міг привести свідків на доказ своєї невинуватості. Випробування розжареним за­лізом і водою провадилося навіть проти волі підозрюваного в убив­стві або крадіжці («з неволі»): його метою було, по суті, підтвер­дження обвинувачення людини, «добру волю» якої ніхто не хотів засвідчувати (навряд чи були випадки, коли обвинувачений не об­пікався, тримаючи в руці розжарене залізо). Процедура випробу­вання водою була така: підозрюваного, руки й ноги якого були зв'я­зані, опускали на середину озера; якщо він випливав («вода його не приймала»), то тим підтверджувалася його винуватість; якщо то­нув, його витягували і проголошували невинуватим1.

Слід зазначити, що, незважаючи на формалізм, інколи лише зовнішню об'єктивність давньоруського судочинства, воно, зреш­тою, послідовно захищало інтереси панівного класу. Феодал міг привести до суду більшу кількість послухів, успішніше організува­ти «звід» та «гоніння сліду». Маючи кращу зброю і кращого бойово­го коня, він міг розраховувати на перемогу в судовому поєдинку. І, звичайно, на його боці завжди були судді — представники того самого панівного класу.

Рішення суду постановлялося усно. Можна припустити, що невдоволена сторона зверталася зі скаргою до князя, який перегля-

1 Черниловский 3. М. Русская Правда в свете славянских судебников // Древняя Русь: Проблемы права и правовой идеологии. — М., 1984. •— С. 32—33.

89

 

Розділ 2, Становлення і розвиток держави і права Київської Русі

дав справу заново. Але це могло стосуватися переважно феодалів. Виконання рішення в судовій справі здійснювалося негайно. Сторо­ні, яка перемогла, допомагали судові агенти князя, котрі одержува­ли за цю допомогу особливе мито1.

Право Давньоруської держави — Київської Русі — продов­жувало діяти і в часи феодальної роздробленості, і частково в період її подолання та нової централізації земель.

* * *

Історія держави і права Київської Русі яскраво і переконливо свідчить про їх велике значення у вітчизняній історії. У цей час склалася давньоруська народність, яка об'єднала східнослов'янські племена в новому, вищому етнічному утворенні. В її основі лежали спільна територія, єдина мова, споріднена культура, відносно тісні внутрішні економічні зв'язки. Упродовж цього періоду Давньорусь­кої держави етнічна спільність розвивалася шляхом консолідації, хоч і зберігала при цьому етнографічні регіональні особливості2.

Князь Володимир над Дніпром, водою якого він охрестив Русь, Собор Святої Софії і Києво-Печерська лавра через віки і ви­пробування нагадують нам про велич, могутність і міжнародний ав­торитет праматері нашої України.

Традиції Київської Русі виявилися настільки живучими й міцними, що дійшли до наших днів, здобувши нове життя в мате­ріальній і духовній культурі українців, росіян та білорусів. Три східнослов'янські народи є «нащадками народу Київської Русі, а це означає, що вона продовжує жити в наших тілах, серцях і душах»3.

Створення Давньоруської держави — єдиної держави східних слов'ян — мало велике позитивне значення для їх подальшого дер­жавно-правового розвитку. В межах Давньоруської держави роби­ли перші кроки в суспільно-політичному розвитку і понад 20 несло­в'янських народів Прибалтики, Півночі, Поволжя, Північного Кав­казу та Причорномор'я.

За своєю класовою сутністю Давньоруська держава була фео­дальною, а за формою — це відносно єдина держава, на чолі якої стояв монарх — великий київський князь. Найдавнішою системою управління в Київській Русі була десяткова система, що сформува-

1              Глушаченко С. В., Фролов В. В., Гриб В. В. История развития исполнительного

производства в России до февраля 1917 г.// История государства и права. — 2002. —

№ 4. — С. 2.

2              Толочко П. Я. Київська Русь. — С. 249.

3              Історія України: нове бачення. — Т. 1. — С. 94.

90

 

§ 4. Право Київської Русі

лася в міру розвитку військової демократії і виросла із дружинної організації. Зміцнення феодалізму на Русі спричинило появу нової системи управління — двірсько-вотчинної.

Сформований у Київській Русі державний апарат, його цент­ральні й місцеві органи, військові сили являли собою ефективну зброю зміцнення панування феодалів. Придушення опору експлуа­тованих трудящих мас було важливою внутрішньою функцією цієї держави. Одночасно вирішувалися й зовнішньополітичні проблеми. Разом із формуванням і розвитком давньоруської держави складалося і розвивалося право Київської Русі. Найважливішою законодавчою пам'яткою її є Руська Правда. Водночас вона являла собою одну з найважливіших пам'яток середньовічного права в цілому. Велике значення мали князівські статути. Право Київської Русі створювалося на місцевому, вітчизняному грунті. У ньому відображалися відносини, притаманні Русі, закріплювалися поряд­ки, обумовлені природою феодального суспільства, що складалося. Право Київської Русі було правом привілеїв. У його нормах перед­бачалося привілейоване становище представників панівного класу феодалів, безправність пригнічених мас.

Київська Русь була могутньою державою середньовіччя, що здійснила значний вплив на політичне життя країн Західної Євро­пи, сусідніх азійських країн, а також країн, що мали велике зна­чення в системі торгівлі між Європою та Азією. Вона стала щитом, що відгороджував країни Європи від навали кочових орд. Високий авторитет Київської Русі в середньовічному світі був закріплений численними міжнародними договорами, тісними матримоніальними зв'язками великих київських князів з багатьма зарубіжними дво­рами (Візантії, Франції, Англії, Швеції, Угорщини, Норвегії та ін.). Київська Русь — ця велика могутня держава IX—XII ст., терито­рія якої простягалася від Балтійського до Чорного моря, від Захід­ного Бугу до Волги, — посідає відоме місце у всесвітній історії.

91

 

§ 1. Розвиток суспільно-політичного ладу

 

«все книги     «к разделу      «содержание      Глав: 59      Главы: <   8.  9.  10.  11.  12.  13.  14.  15.  16.  17.  18. >