§ 107. Право власності та його захист

Майнові права громадян, як і майнові права інших суб'єктів правовідносин, регулюються переважно нормами цивільного права. Проте основи цих прав мають консти­туційне закріплення. Відповідно до ст. 41 Конституції Ук­раїни кожен має прав володіти, користуватися і розпо­ряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелек­туальної, творчої діяльності.

Право володіння — це передбачена законом можли­вість фактичного утримання речі у сфері господарювання, фізичного її утримання, можливість власника впливати на

річ. Цивільне законодавство передбачає володіння законне і незаконне. Законне володіння передусім належить влас­нику майна. Проте таке право може надаватися на підставі договірних відносин (найму, підряду, комісії, схову), а також у силу адміністративного акта (наприклад, розпо­рядження органів опіки і піклування) або на підставі, передбаченій у законі (знахідка, безхазяйне майно). Поряд із законним володінням існує володіння без правових під­став, тобто незаконне. Якщо особа, яка володіє майном без правових підстав, не знає і не може знати про його незаконність, таке володіння визнається добросовісним не­законним володінням (громадянин придбав на речовому ринку річ, яку було вкрадено у власника). Якщо воло­ділець майна знає або повинен був знати про незаконність свого володіння, воно називається недобросовісним неза­конним володінням (особа знайшла чужу річ і не передала її відповідним державним органам).

Право користування — це закріплена нормами права можливість одержання від речі корисних властивостей для задоволення потреб власника чи інших осіб або одержання від неї плодів і прибутків. Економічна реформа розширює можливості власника щодо господарського використання свого майна: громадяни можуть вести самостійне госпо­дарство, створювати приватні підприємства, виготовляти продукцію як для особистих потреб, так і для продажу її іншим особам. Як і володіння, користування може бути законним і незаконним. Законним користувачем може бу­ти не лише власник, а й інші особи.

Право розпорядження — це закріплена у нормах права можливість визначити юридичну чи фактичну долю речі. Якщо викладені вище правомочності щодо володіння і користування можуть належати не лише власникові, а й іншим особам, то право розпорядження належить, як пра­вило, лише власникові. Власник має право на свій розсуд у своїх інтересах продати, обміняти, подарувати чи переро­бити належну йому річ.

Правомочності щодо користування, володіння і розпо­рядження виникають у власника одночасно з виникненням права власності, разом, у сукупності можуть належати лише власникові й нікому більше.

Законодавство деяких країн використовує й інші ви­значення права власності. Так, за цивільним кодексом Франції — це "користування і розпорядження речами найбільш абсолютним засобом", а за німецьким цивільним

236

237

уложенням — "це право розпоряджатися річчю на свій розсуд і відстороняти інших від усякого на неї впливу".

Право власності не можна ототожнювати з поняттям власності як економічної категорії, що означає конкретні суспільні відносини окремих індивідів та їх колективів щодо привласнення засобів і продуктів праці шляхом усу­нення від них усіх інших осіб. Економічні відносини власності у будь-якому суспільстві закріплюються за допо­могою норм права і набувають характеру правовідносин. У Законі України "Про власність" зазначено, що "...право власності — це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном".

Найпоширенішими способами набуття права власності є право на новостворене майно, купівля, отримання у спадок, у дар, в порядку обміну, придбання за прибутки від трудової, підприємницької та інтелектуальної діяль­ності, іншими способами, не забороненими законодавством. У процесі економічної реформи громадяни України дістали можливість набувати право власності внаслідок привати­зації державного житлового фонду та майна державних підприємств.

У новому Цивільному кодексі України передбачено можливість здобуття права власності шляхом набувальної давності. Тобто фізична чи юридична особа, що не є власником майна, але добросовісно, відкрито і безперервно володіє нерухомим майном як своїм власним протягом десяти років або рухомим майном — протягом п'яти років, набуває право власності на це майно.

Широта повноважень, які надаються власникові, може вступати у протиріччя з інтересами і правами інших осіб і суспільства в цілому. Тому закони всіх країн ще з часів давньоримської держави передбачали і передбачають ті чи інші обмеження права власності. Конституцією України визначається, що власник, здійснюючи свої права, не може завдавати шкоди правам, свободам і гідності громадян, порушувати інтереси суспільства, що охороняються зако­ном, завдавати шкоди навколишньому середовищу, погір­шувати природну якість землі, води, інших об'єктів при­роди. При здійсненні своїх прав і виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад су­спільства.

Варто зауважити, що власність — не лише право, а й обов'язки. Власник несе тягар утримання майна, що йому належить, тобто несе фінансові та інші витрати, пов'язані з   підтриманням   свого   майна   у   відповідному   стані,   охо-

роною майна і сплатою податків. Власник несе також ризик випадкового знищення чи пошкодження майна.

Згідно із ст. 13 Конституції України держава забезпе­чує захист прав усіх суб'єктів права власності та господа­рювання, гарантує їм рівність перед законом. Порушення прав власників, будь-то держава, громадянин чи юридична особа, зумовлює притягнення винних до юридичної відпо­відальності: цивільно-правової, матеріальної, адміністратив­ної, кримінальної. Захист права власності полягає у забез­печенні власникові можливості нормально здійснювати пов­новаження щодо володіння, користування і розпорядження майном.

Найважливішим цивільно-правовим засобом захисту пра­ва власності є віндикація (від лат. uindico — захищаю, заявляю претензію, вимагаю) — витребування власником майна з чужого незаконного володіння. Віндикаційний позов — це позов власника про витребування свого майна з чужого незаконного володіння у незаконного добросо­вісного володільця (у того, хто придбав майно і не знав і не повинен був знати, що особа не мала права його від­чужувати). Власник має право витребувати майно, коли володілець придбав майно безоплатно (через дарування, успадкування). Коли незаконний добросовісний володілець придбав майно за плату, то власник може витребувати своє майно лише в тому випадку, коли воно вибуло з володіння власника поза його волею (було втрачене або викрадене). Гроші, цінні папери на пред'явника не можуть бути ви­требувані від того, хто добросовісно придбав їх.

У недобросовісного володільця (у того, хто знав або повинен був знати, що не має права на це майно) власник має право витребувати не лише своє майно, а й всі прибутки, які володілець отримав.

Порушення прав власника можуть полягати не тільки у позбавленні його володіння річчю. Коли хтось чинить перешкоду власникові у користуванні або розпорядженні річчю відповідно до ст. 48 Закону України "Про власність" власник може вимагати усунення будь-яких порушень його прав (негаторний позов), хоч би ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіння, а також вимагати відшкодування завданих цими порушеннями збитків. Такі перешкоди можуть виявитися, наприклад, у спорудженні будов, які обмежують доступ світла у вікна сусіднього будинку, створення постійного понад допустиму норму шу­му та ін. Цивільне право передбачає й інші форми захисту майнових  інтересів  власника:   вимога  відшкодування  зав-

238

239

даних йому невиконанням договору збитків, а також від­шкодування заподіяних власникові збитків за умов відсут­ності договірних відносин.