§ 1. Поняття „господарське зобов’язання”

Багатогранні і різноманітні за своєю ціллю, змістом і формою господарські відносини опосередковуються зобов’язаннями, які є видом юридичного зв’язку, що розглядається і як один із правових механізмів в різних галузях права.

Господарські зобов’язання – це і нормальні відносини між суб’єктами, пов’язані з реалізацією продукції, виконанням робіт, наданням послуг, здійсненням певних управлінсько-господарських дій, створенням спеціальних робочих місць для осіб з обмеженою працездатністю та організацією їх професійної підготовки і т. ін. Це і відносини, які виникають в результаті вчинення недозволених дій – заподіяння шкоди, привласнення майна тощо.

Суб’єктний склад господарських зобов’язань досить різноманітний. Вони виникають між юридичними особами: державними, комунальними, іншими підприємствами і організаціями, що здійснюють господарську діяльність і зареєстровані в установленому законом порядку; громадянами України, іноземними особами та особами без громадянства, які здійснюють господарську діяльність і зареєстровані відповідно до закону як підприємці (ст. 55 ГК України).

Отже, господарські зобов’язання можуть бути різними за характером, цільовим призначенням і суб’єктним складом, проте вони мають певну як економічну, так і юридичну спільність.

Економічною функцією зобов’язань є те, що завдяки їм здійснюється переміщення майна та інших результатів праці із сфери виробництва у сферу обігу і через сферу обігу у сферу споживання.

Оскільки вони опосередковують процес переміщення майна або ж інших результатів праці, то ми говоримо про їхній майновий характер (ст. 175 ГК України). Майно, або інші результати праці можуть бути передані тільки певним, а не взагалі третім особам; тож зобов’язання виникають з якимось конкретним суб’єктом.

З конкретним суб’єктом виникають і зобов’язання по здійсненню на користь іншої особи певної управлінсько-господарської (організаційної) дії (або утримання від неї) (ст. 176 ГК України), дії по створенню спеціальних робочих місць для осіб з обмеженою працездатністю та організацією їхньої професійної підготовки (ст. 177 ГК України).

Усе це свідчить про те, що вони мають відносний характер.

Саме тому в зобов’язальних правовідносинах суб’єктивне право називається правом вимоги, а обов’язок – боргом; правомочний суб’єкт – кредитором, а зобов’язаний – боржником. Оскільки ці терміни і характерні риси відображають специфіку юридичного змісту зобов’язальних правовідносин, вони не випадково враховані у формулюванні поняття зобов’язання ст. 173 ГК України. Згідно з цією статтею, господарське зобов’язання — це таке, що виникає між суб’єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) у сфері господарювання з підстав, передбачених ГК України, коли один суб’єкт (зобов’язальна сторона, у тому числі боржник) зобов’язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб’єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб’єкт (управнена сторона, в тому числі кредитор) має право вимагати від зобов’язальної сторони виконання її обов’язку.

Укладаючи зобов’язання, його учасники ставлять перед собою досягнення певних цілей – загальних і безпосередніх. Загальні цілі зобов’язань нічим не відрізняються від загальних цілей правовідносин власності або ж інших господарських правовідносин в умовах ринкової економіки. Проте деякі види правовідносин, в тому числі і окремі види зобов’язань, встановлюються для досягнення безпосередніх цілей. Це свідчить про те, що зобов’язальні правовідносини, окрім загальних рис, мають залежно від законодавства, яким вони регулюються, і свої особливості.

Однією із особливостей господарських зобов’язань є мета, для досягнення якої суб’єкти господарювання укладають ці зобов’язання. Безпосередньою метою, для досягнення якої суб’єкти господарювання вступають у зобов’язальні правовідносини, є здійснення ними господарсько-оперативних дій (виготовлення і реалізація продукції, будівництво промислових, житлових та інших об’єктів, надання транспортних послуг і т. ін.), або ж господарсько-управлінських функцій (координація господарських зв’язків у якійсь галузі, наприклад енергетичній, створення і перерозподіл фондів тощо).

Ще однією особливістю господарських зобов’язань є те, що їх суб’єкти — це організації – юридичні особи та підприємці, що здійснюють господарську діяльність.

Як і будь-яке зобов’язання, господарське також має свій зміст.

Зміст господарського зобов’язання – це сукупність суб’єктивних прав і суб’єктивних обов’язків учасників відношення по організації господарської діяльності, безпосередньому її здійсненню.

Суб’єктивне право в господарському зобов’язанні – це можливість вимагати у власних інтересах від зобов’язальної сторони здійснення певних дій в організаційно-правовій або майновій сферах відповідно до вимог управленої сторони в цілях задоволення її інтересів.

Суб’єктивний обов’язок – це міра належної поведінки зобов’язальної сторони. Ця поведінка може полягати у здійсненні дій активного або пасивного характеру. Активні дії можуть полягати  у виконанні тієї чи іншої роботи, передачі матеріальних цінностей, надання послуг тощо. У цьому разі зобов’язальна сторона має активно діяти в інтересах управленої сторони. Дії пасивного характеру, навпаки, передбачають ситуацію, коли зобов’язальна сторона повинна не виконувати будь-яких дій, бо саме вони суперечать інтересам іншої сторони. Наприклад, сторона в зобов’язанні не повинна відмовлятись від його виконання або іншим чином порушувати права іншої сторони (кредитора).

Складовим елементом змісту господарського зобов’язання є і його об’єкт – це конкретні дії по виготовленню і реалізації продукції, виконанню робіт, наданню послуг, здійсненню управлінсько-господарських (організаційних) дій, чи іншої господарської діяльності і т. ін.

Зміст окремих зобов’язань визначається законодавством, яке має спеціальний характер. Сторони можуть за взаємною згодою конкретизувати або ж розширити зміст суб’єктивних прав та обов’язків у процесі його виконання, якщо інше не передбачено законодавством.

Отже суб’єктами зобов’язання виконуються не договори, а самі зобов’язання.