14.2. Мета покарання

Мета покарання — це кінцевий результат, якого бажає до­сягнути держава в ході застосування судом до особи такого особ­ливого заходу державного примусу, яким є кримінальне пока­рання.

228

Меті покарання впродовж століть приділяли велику увагу найвидатніші філософи, теологи, юристи. За підрахунками ви­датного вченого професора М. Д. Сергієвського, починаючи з часів Гуго Гроція (1583-1645) стосовно покарання було висуну­то 24 нових філософських системи і близько 100 теорій, які були різновидами цих систем. І сьогодні є різні підходи щодо вчення про мету (цілі) покарання у світовій теорії і практиці боротьби зі злочинністю.

Всі ці теорії розподіляються на три види: абсолютні, відносні й змішані.

Абсолютні теорії покарання полягають у тому, що покаран­ня є відплатою за вчинений злочин, воно не переслідує жодної практичної мети. Його основу треба шукати у вищих началах, які є аксіомою для всього цивілізованого людства. Покарання застосовується, тому що було вчинено злочин (guia pecatum est) — така загальна формула абсолютних теорій, які ще звуться тео­ріями самомети, бо покарання в них висувається як найвищий принцип. Воно повинно настигнути злочинця будь-що, як Божа кара.

Fiat justitia et pereat mundes — "Õàé òîðæåñòâóº ñïðàâåä­ливість (через покарання злочинця), хоча б загинув світ". До абсолютних теорій належать теологічні (богословські), згідно з якими кримінальне (людське) покарання є лише матеріалізацією Божої кари.

Історично так склалось, що перші теологічні теорії базувалися на постулатах Старого заповіту: покарання — відплата за зло за правилами gus talionis (таліона): "око за око, зуб за зуб".

Загалом абсолютні теорії відомі з епохи феодалізму. їм та­кож присвятили свої праці видатні німецькі філософи Іммануїл Кант (1724-1804) і Георг Гегель (1770-1831). Вчення про пока­рання першого звалося теорією матеріальної відплати, другого — діалектичної відплати. Покарання є спокута гріхів, бо злочин порушує абсолютну ідею людської і Божої справедливості.

Кант писав, що зло вимагає відплати злом, тільки відплата за принципом рівності може визначити міру й обсяг покарання або рівність за силою дії.

Гегель виходив з того, що коли особиста воля вступає у супе­речність із загальною волею, котра має своє вираження в об'єктив­ному праві, має місце заперечення загальної волі, тобто порушення

229

права. Злочин є запереченням права, а покарання є заперечен­ням злочину. Покарання, зняття злочину, на думку Гегеля, є спра­ведлива помста, відплата.

Крім абсолютних теорій, існували і дедалі більше відобража­лися в законодавстві теорії відносні, або утилітарні (від лат. utilitas — користь). В їх основі лежить вимога, щоб покарання призначалося для досягнення певної корисної мети для сус­пільства в цілому і для покараного особисто. Згідно з утилі­тарними теоріями покарання, насамперед, має завданням запобі­гати вчиненню злочинів як з боку засудженого, так й інших членів суспільства (punitur ne feccetur), а також виправлення злочинця.

Концепція покарання як виправлення злочинця бере початок від стародавнього грецького філософа Платона (428-347 р. до н. є.). Платон вважав злочинців морально хворими людьми, а головним завданням правосуддя — лікування їхніх душ. В основу кон­цепції великого гуманіста лягли такі постулати:

а)             схильність до пороку — душевна хвороба, що руйнує душу і,

зрештою, є смертельною;

б)            покарання слід розглядати як моральні ліки; вони не солодкі,

але необхідні, бо є корисними;

в)             лікарем для злочинця повинна бути держава, яка має стати

джерелом і причиною його видужання.

За Платоном, жодне покарання не повинно призначатися за­ради того, аби завдати шкоди, але тільки для того, щоб зробити стражденного, тобто злочинця, кращим, ніж він був до покаран­ня.

Представниками англійського ліберального спрямування широко декларувалася теорія залякування: покарання повинно налякати і засуджених, й інших осіб у суспільстві, аби запобігти вчиненню злочинів.

Джон Локк (1632-1704) зазначав, що покарання має за мету залякування й превенції (від лат. preventio — запобігання). Він казав: "Кожний злочин має бути покарано ... з такою суворістю, якої достатньо, аби завдати шкоди злочинцеві, дати йому змогу для спокутування й утримати страхом інших від вчинення та­ких же злочинів".

Видатний англійський юрист Блекстон (1723-1780) писав: "Із усіх частин закону найважливішою є каральна:  бо не по-

230

трібно було б повторювати — "роби це і не роби цього, якщо до цього не приєднати, бо за непослух ти одержиш отаке-то пока­рання". Отже, головна сила законів людських полягає у приєдна­них до них покарань. Метою покарання Блекстон вважав попе­редження злочинів.

Найбільш повно концепція залякування покаранням з метою запобігання злочинам висловлена в роботах англійського філо­софа Ієремії Бентама (1748-1832). Він виходив з того, що метою всіх законів є запобігання шкоді, а метою покарання — діяти так, щоб не могло бути вчинено взагалі ніяких злочинів. Будь-яке покарання — шкода, воно є зло само по собі, тому його можна застосовувати лише настільки, наскільки воно обіцяє усунути яке-небудь більше зло.

Видатний італійський гуманіст, засновник класичного напряму в кримінальному праві, автор славнозвісної праці "Про злочини і покарання" Чезаре Беккаріа (1738-1794) підкреслював, що пе­репони, які утримують людей від злочинів, повинні бути тим сильнішими, чим важливішим є благо, яке порушується, і чим сильнішим є спонукання до вчинення злочинів. Отже, повинна бути співмірність між злочинами й покараннями, міра покаран­ня повинна визначатися шкодою, завданою суспільству. Мета покарання — не в тортурах і мученнях людини, вона — в тому, щоб не дозволити винному знову нанести шкоду суспільству й утримати інших від вчинення того ж. Чим скоріше настає пока­рання за злочин, чим воно ближче до нього, тим воно справед­ливіше.

У Німеччині, інших країнах континентальної Європи, і в Російській імперії теж значний вплив на теорію кримінального права й кримінального законодавства мали погляди видатного юриста Ансельма Фейербаха (1775-1833). Демократизація кри­мінального законодавства в Європі XIX сторіччя значною мірою зобов'язана А. Фейербаху, який розвивав і втілював у життя положення класичної школи кримінального права. В основі його вчення — положення про необхідність психологічного примусу. У боротьбі держави із злочинністю недостатньо фізичного при­мусу, який настає за фактом порушення права, необхідний також психологічний примус, який має здійснюватися до порушення права. Всяке порушення права своєю основною психологічною причиною має бажання людини, почуттєве прагнення до задово-

231

лення, яке спонукає злочинця вчинити злочин. Це спонукання долається свідомістю злочинця, який знає, що за злочином на­стане зло значно більше, ніж те, яке він відчуває у зв'язку з неза­доволеністю при невчиненні злочину. Таким чином, метою по­карання за А. Фейербахом є, насамперед, загальне попередження. Крім головної мети покарання, він визначає й додаткові — це спеціальне попередження вчинення злочинів з боку покараного і його виправлення.

Опонентом А. Фейербаха виступав інший видатний німе­цький юрист Карл Грольман (1775-1829), який серед цілей по­карання на перше місце ставив спеціальне попередження, тобто виходив з того, що кара застосовується, аби завадити злочинцеві вчинити нові злочини.

Варто відзначити прогресивний, демократичний характер по­глядів на покарання видатних українських криміналістів.

А. Ф. Кістяківський виходив з того, що метою покарання є самозбереження суспільства, що покарання повинно бути одна­кове для всіх соціальних категорій і не повинно завдавати фізич­них мук. Смертну кару він визнавав несправедливою й некорис­ною, а тілесні покарання — безпідставними. Він відстоював ідею диференціації покарань залежно від тяжкості вчиненого злочи­ну й особливостей особи злочинця.

Л. С Білогриць-Котляревський розробив прогресивні прин­ципи покарання:

а)             рівність всіх злочинців перед кримінальним законом;

б)            індивідуалізація покарання;

в)             економія в застосуванні каральних заходів;

г)             культурність покарання, тобто його здатність пом'якшувати,

а не огрублювати суспільну мораль.

Поступово вчені-юристи дедалі більше почали схилятися до інтегративної (змішаної) мети покарання, яка має сполучати в собі елементи абсолютних і відносних теорій покарання.

Так, видатний французький юрист і соціолог Еміль Дюркгейм (1858-1917) виходив з того, що каральна реакція держави не повинна бути суто утилітарною, в ній є і може бути все більше почуттів.

Видатний англійський юрист Кортні Стенхоп Кенні (1847— 1930) серед різних цілей покарання основною вважав запобіган­ня злочинам. Крім цієї мети він вказує також на задоволення

232

почуття  потерпшого  й  покращення  моральності  суспільства в цілому.

Мета попередження може бути, вважає Кенні, досягнута шляхом:

а)             позбавлення злочинця можливості на певний час або на завжди

вчиняти злочини;

б)            впливу на свідомість злочинця;

в)             впливу на свідомість інших.

Останнє є основною метою покарання. Водночас Кенні зазна­чав, що оцінка покарання тільки як заходу відвертання від зло­чину й перевиховання здається сучасній громадській думці за­надто утилітарною. Мовляв людина, котра вчинила погано, повинна як відплату за це перетерпіти страждання, навіть якщо від цього не буде ніякої користі ані їй, ані іншим, і що цього вимагає сама справедливість.

Отже, інтегративні (змішані) теорії покарання поєднують ідеї абсолютної та відносної (утилітарної) теорій. Цілями покаран­ня вони вважають залякування й відплату (кару), виправлення покараного, а також спеціальну та загальну превенцію.

Саме на такій інтегративній позиції стоїть КК України. У ч. 2 ст. 50 КК сформульовано цілі покарання: "Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запо­бігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і інши­ми особами.

Отже, цілі покарання (або складові мети покарання) станов­лять: а) кара; б) виправлення засудженого; в) запобігання вчи­ненню нових злочинів з боку засудженого (спеціальна превенція);

г)             запобігання вчиненню злочинів з боку інших осіб (загальна

превенція). Вони перебувають у нерозривній єдності між собою

і досягнення кожної з них сприяє досягненню інших.

Кара за вчинений злочин переслідує мету відновлення соці­альної справедливості. Це розплата засудженого за злочин, за ту шкоду, яку він завдав суспільству в цілому й окремим фізич­ним та юридичним особам. Засуджений розплачується за це обмеженням своїх прав і свобод.

Чим тяжчий злочин вчинено особою, чим негативніше вона характеризується, тим більша кара має її спіткати (мудрий на­родний вираз — "Катюзі по заслузі").

Застосування кари як акту відплати, при її адекватності вчи­неному діянню, сприймається суспільством, не кажучи вже про

233

потерпілих і їх близьких як задоволення почуття справедли­вості й обурення злочинною поведінкою засудженого, як вимога до нього спокутувати свою провину.

Кара полягає не тільки в обмеженні прав і свобод особи, що мають фізичний (позбавлення волі, громадські роботи тощо) і матеріальний (штраф, конфіскація майна тощо) характер. Караль­на мета досягається і тим, що особа піддається ганьбі від імені держави. Сам факт засудження в багатьох випадках сильніше впливає на злочинця, ніж вказані обмеження.

Визнання законом кари як однієї з цілей покарання не позбав­ляє оцінку кари як неодмінної змістовної ознаки покарання. Одне органічно поєднується з іншим, доповнюючи його.

Мета виправлення засудженого полягає у тому, щоб, впливаючи на нього під час виконання призначеного судом покарання, так змінити його особистість, аби перетворити злочинця на безпечну й нешкідливу для суспільства особу, хоча б і шляхом засвоєння ним неминучості відбування більш тяжкого покарання за вчинен­ня нового злочину (так зване юридичне виправлення). Звичай­но, кращою буде ситуація, за якої особа, що відбула покарання, внаслідок виховного впливу на неї стає свідомою законослухня­ною людиною, яка органічно відкидає для себе можливість по­дальших злочинних проявів, розуміючи їх суспільну небезпеку й глибоку аморальність (так зване соціальне виправлення). До­сягнення такого результату закон "не планує", хоча на практиці він реально досягається в певній частині випадків.

Досягнення мети виправлення особи, що вчинила злочин, має починатися ще на стадії досудового слідства, завдяки швидкому встановленню особи, яка вчинила злочин, і всіх обставин справи, правильного обрання запобіжного заходу та щонайшвидшого надходження справи до суду. Під час судового розгляду справи має бути забезпечене призначення справедливого, законного й обґрунтованого покарання.

Під час виконання покарання (насамперед, його строкових видів) основними засобами виправлення особи є режим відбуван­ня покарання, суспільно-корисна праця, соціально-виховна робо­та, загальноосвітнє і професійно-технічне навчання, громадський вплив.

Ці засоби мають застосовуватися з урахуванням виду покаран­ня, особистості засудженого, характеру, ступеня суспільної небез-

234

пеки і мотивів вчиненого злочину, поведінки засудженого під час відбування покарання (ч. З і 4 ст. 6 КВК).

Запобігання вчиненню нових злочинів засудженим (спеці­альна превенція) полягає в тому, щоб поставити особу в такі умови, за яких вона, навіть бажаючи вчинити злочин, не могла б цього зробити. Ця мета досягається шляхом використання всіх законних обмежень прав і свобод, якими характеризується той чи інший вид покарання. І чим суворіший є вид покарання, тим більше можливостей для досягнення цієї мети. Це є справедли­вим, адже, чим більш небезпечним є злочинець, тим більше під­став чекати від нього рецидивного прояву.

Найбільшу можливість досягнення вказаної мети забезпе­чують послідовно довічне позбавлення волі, позбавлення волі на певний строк, арешт, обмеження волі і т. п. Позбавлення мож­ливості вчиняти певні категорії злочинів забезпечують такі види покарання як позбавлення права обіймати певні посади або зай­матися певною діяльністю, службові обмеження для військово­службовців.

Запобігання вчиненню нових злочинів іниіими особами (за­гальна превенція) полягає в попередженні злочинів з боку не-визначеного кола осіб, які схильні до вчинення злочину і не відкидають можливості досягти своїх цілей вчиненням злочину, шляхом застосування покарання до осіб, які злочин вчинили. Запобіжна ціль досягається шляхом:

а)             видання закону про кримінальну відповідальність;

б)            призначення судом покарання конкретним  особам;

в)             виконання призначених покарань.

Отримання відомостей стосовно сказаного вище має залякувати нестійку особу застосуванням до неї, у разі вчинення злочину, аналогічних, а може й ще більш суворих заходів державного примусу. Одночасно важливим чинником у загальній превенції є виховний вплив відносно всіх членів суспільства в напрямку вироблення у них (або посилення наявності) позитивної моралі, переконань і поглядів.

Отже, всі цілі покарання нерозривно взаємопов'язані і будь-яке покарання має призначатися з розрахунком досягнення кож­ної мети окремо і всіх їх разом узятих.

235