§ 8. Поняття, види та способи визначення міжнародної підсудності

У міжнародному приватному праві термін "міжнародна підсудність" означає компетенцію судів певної держави із вирішення спору з "іноземним елементом". У міжнародних до-

т

говорах натомість зазначеного терміна, як правило, використовують термін "юрисдикція" чи "компетенція". У російській доктрині дореволюційного періоду застосовували термін "приватна міжнародна юрисдикція".

В запропонованому правниками України розділі "Міжнародний цивільний процес", що є складовою частиною згадуваного проекту Цивільного кодексу України стосовно зазначених питань використано терміни "підсудність" та "компетенція" [глава 115, назва якої "Підсудність та виконання іноземних судових доручень" (ст. 1615-1619)].

Розрізняють пряме та непряме визначення міжнародної підсудності спорів з "іноземним елементом". Суть прямою визначення підсудності полягає в тому, що питання про підсудність спору з "іноземним елементом" виникає при безпосередньому вирішенні спору судом держави. Суд може визнавати себе компетентним чи некомпетентним у вирішенні спору. Проте суд не може визнати компетентними іноземні судові установи. Національний закон встановлює тільки межі територіальної компетенції власних судів. Тобто іноземний закон визнає підсудність спорів власним судовим установам.

Суть непрямого визначення підсудності пов'язана з позана-ціональною дією судових рішень, тобто з питанням визнання та виконання рішень іноземного суду. Таке визначення підсудності полягає у тому, що іноді необхідно встановити компетентність іноземного суду, який прийняв рішення. Таким чином, національний закон опосередковано проникає в іноземну правову систему.

Встановлення органу, компетентного розглядати спір, залежить, по-перше, від визначення національної юрисдикції, тобто права органів певної держави розглядати відповідні вимоги. По-друге, від визначення судових органів, які повинні розглядати певні види спорів. По-третє, від вибору конкретного суду для розгляду спору. Найбільш складним є питання про встановлення національної юрисдикції.

Сутність розбіжностей у питанні про визначення національної юрисдикції демонструє спір, який виник після зіткнення норвезького судна "Ронда" з американським судном "ЛюсіЛь Блумфїлд". Судноволодільці норвезького судна вважали, що цей спір повинен вирішуватися у Великобританії. Володільці "Люс}ль Блумфілд" наполягали на національній юрисдикції США. Деякі володільці коносаментів надавали перевагу юрисдикції Франції.

1 Рябова Е. В., Хейфец Б, С. Подсудность споров в связи с морскими авариями. — М.: Транспорт, 1973. — С. 20.

393

Історичний досвід держав свідчить про те, що в деяких з них, за загальним правилом, питання стосовно міжнародної підсудності вирішувалося за нормами цивільних процесуальних кодексів про територіальну підсудність та нормами міжнародних договорів (наприклад, § 20—25, ч. 1 § 184 ЦПК НДР). Водночас слід мати на увазі, що поняття "компетенція судової системи" має інший зміст, ніж термін: "територіальна компетенція судового органу". Тобто норми про міжнародну підсудність визначають вибір між двома чи більшою кількістю судових систем, які є під суверенітетом різних держав. А правила про національну територіальну підсудність дозволяють зробити вибір між двома судами, елементами однієї судової системи. Норми національного законодавства держав про міжнародну підсудність поширюють свою дію тільки на власну національну судову систему. Проте слід мати на увазі, що законодавство не усіх держав має норми, які б визначали міжнародну підсудність. Існуючі міжнародні угоди з питань підсудності не є загальновизнаними. Тому у тих випадках, коли держава не бере участі у відповідних угодах і не має спеціальних норм для визначення міжнародної підсудності, їх відсутність компенсується національними правилами про загальну територіальну, предметну, альтернативну, договірну та виключну підсудність, а також про підсудність по зв'язку справ.

Норми національного цивільного процесуального законодавства вказують види підсудності. Як правило, норми національних цивільних процесуальних кодексів визначають предметну (родову) та територіальну (місцеву) підсудність. Перша грунтується на предметі спору і має публічний характер. Територіальна підсудність передбачає розподіл спорів на підставі географічного розташування судів. Законодавство держав допускає довільне визнання юрисдикції суду незалежно від нормативного визначення підсудності. Тобто сторони можуть звернутися навіть до некомпетентного за територіальною ознакою руду (ст. 28; ст. 93, абз. 2 ЦПК Алжиру). Підсудність може визначатися за зв'язком справ (ст. 131 ЦПК України). Нормативні акти більшості держав встановлюють виключну та договірну підсудність. Вказані правила передбачені для спорів, які виникають у національній системі. Проте наявність у справі "іноземного елемента" викликало обговорення питань про можливість охоплення системою національного процесуального права норм про підсудність спорів з "іноземним елементом", а також про витоки підсудності спорів з "іноземним елементом" з предметної чи територіальної компетенції. Вирі-

394

шивши ці питання, можна зробити висновок про компетентність національних судів розглядати спори з "іноземним елементом". Оскільки міжнародне право не має норм, які розмежовують компетенцію судових органів різних держав, кожна держава самостійно, використовуючи неоднакові критерії, визначає межі компетенції власних установ юстиції. Відповідно до законодавства держав підсудність поділяється на загальну та спеціальну. Загальна підсудність полягає у тому, що національні суди компетентні розглядати міжнародний спір, а спеціальна підсудність ототожнюється з національною територіальною юрисдикцією та означає встановлення суду, який володіє територіальною юрисдикцією стосовно певного спору. Отже, визначення підсудності спорів з "іноземним елементом" запозичене з норм про внутрішню територіальну юрисдикцію.

Основою національних норм про підсудність є природа спору. Крім того, для міжнародної підсудності характерним є врахування місцезнаходження чи "національності" сторін. Відомі кілька способів визначення міжнародної підсудності. Основними з них є: громадянство сторін спору (Алжир, Франція); місце проживання відповідача, тобто поширення засад внутрішнього законодавства на справи з "іноземним елементом" (ФРН); особиста участь відповідача або наявність належного йому майна на території певної держави (Англія, США, Угорщина); місце знаходження спірної речі (Угорщина); місце заподіяння шкоди (Україна).

Застосовують й інші критерії, які грунтуються на зв'язку спору з територією певної держави, наприклад, виконання договору або специфічності певних відносин. Так, спеціальними критеріями визначення підсудності спорів, які виникають у зв'язку з морськими аваріями, є національність судна (Греція, Швейцарія), порт приписки (Італія, Марокко, Нідерланди, Норвегія, ФРН), порт-притулок (Італія, Франція, Японія), місце призначення судна (Греція).

Норми про визначення міжнародної підсудності можуть формулюватися та трактуватися по-різному. Наприклад, відповідно до норм ЩІК Болгарії 1952 р. (із змінами та доповненнями) громадянство (особисте верховенство) для міжнародної підсудності має значення тільки у тому випадку, якщо громадянин чи юридична особа Болгарії потребують захисту. Місце проживання болгарського громадянина — позивача значення не має (ст. 9). У разі, якщо майно є критерієм створення засад для міжнародної підсудності, значення має його розмежування як рухомого чи нерухомого. Беруться також до уваги й речеві права на це майно. Знову ж, відповідно до норм

395

болгарського законодавства, якщо предметом спору є речеві права на нерухоме майно, що знаходиться за кордоном, спори про такі речеві права завжди підвідомчі іноземному суду. Аналогічні справи щодо речевих прав та нерухомості за кордоном підвідомчі іноземному суду і за законодавством Польщі (ст. 1102 § 2 ЩІК Польщі).

Законодавство, міжнародні договори та практика більшості держав допускають договірну підсудність. Тобто за згодою сторін вирішення спору може бути передане суду будь-якої держави чи арбітражному (третейському) суду, хоч за законом країни спір підсудний іншому суду. Наприклад, договірну підсудність регулюють регламенти міжнародних комерційних ар-бітражів: Регламент Лондонського міжнародного третейського суду 1985 p., призначений для світового використання; Регламент міжнародного комерційного арбітражного суду при ТПП Російської Федерації від 8 грудня 1994 р. та ін.

Правові норми можуть передбачати особливі умови стосовно договірної підсудності спору. Наприклад, в Законі з міжнародного приватного права Угорщини 1979 р. вказано, що сторони можуть змінити підсудність спору, зробивши письмове застереження про передання його на розгляд іноземного, національного або третейського суду за умови, якщо цей спір виникне саме з міжнародного господарського договору (§ 62).

Закон колишньої СФРЮ "Про вирішення колізій між законом і нормами іноземного права у певних правовідносинах" 1982 р. визначає інші умови допущення договірної підсудності. По-перше, спір не повинен належати до категорії шлюбно-сімейних і норми національного законодавства не повинні вказувати на виключну компетенцію національних судів щодо цього спору (ч. 1 ст. 49). По-друге, одна із сторін спору повинна мати іноземне громадянство, якщо це фізична особа, або резиденцію за кордоном, якщо це юридична особа. Домовитися про компетенцію національного суду сторони можуть у випадку, якщо хоч би одна з них має югославське громадянство чи є юридичною особою з резиденцією в Югославії (ч. 2 ст. 49).

Законодавство держав, яке регулює шлюбно-сімейні відносини, встановлює особливі правила міжнародної підсудності. Наприклад, відповідно до болгарського Закону "Про особи т^ сім'ю" спори за позовами із шлюбно-сімейних відносин підвідомчі судам Болгарії у всіх випадках, якщо хоч би один із подружжя є громадянином цієї держави. Болгарські суди можуть розглянути позов і у випадку, якщо обидва подружжя є іноземними громадянами, відповідач проживає у Болгарії та

396

вітчизняний закон іноземних громадян не виключає спору з юрисдикції іноземної держави (ст. 59).

Виняток з договірної підсудності становлять спори, розгляд яких провадиться виключно місцевим або іноземним судом (зокрема, про нерухоме майно або ж спори за позовом до держави чи її громадян, які користуються за кордоном імунітетом). Перелік таких спорів визначений національним законодавством або міжнародними договорами. Іноді договірна підсудність має особливості у застосуванні. Наприклад, у Саудівській Аравії арбітражна угода не виключає юрисдикції суду шаріату. Тобто, якщо одна із сторін арбітражної угоди направить позов до суду шаріату, останній, незважаючи на наявність арбітражної угоди та відвід, заявлений іншою стороною, прийме справу до свого провадження. У Пакистані судова практика склалася таким чином, що арбітражна угода, яка передбачає передання спору до арбітражу, не виключає юрисдикції місцевих судів. Укладення таких арбітражних угод іноді тлумачиться як порушення публічного порядку та державного суверенітету.

У зв'язку з наявністю у законодавстві норм про різні види й способи підсудності може виникнути проблема паралельної юрисдикції (lis alibi pendes). її зміст полягає у тому, що провадження по справі, пов'язане зі спором між тими сторонами, про той же предмет, з тих же підстав може бути порушене у судах кількох іноземних держав або у міжнародному господарському суді чи третейському суді. Тому виникає питання про можливість прийняття позовної заяви, порушення провадження по справі, розгляду спору, винесення рішення, якщо у суді іноземної держави, міжнародному господарському суді чи третейському суді уже подано позовну заяву, порушено справу провадженням або винесено рішення по спору між тими сторонами, про той же предмет із тих же підстав.

Законодавство держав по-різному вирішує проблему паралельної юрисдикції. Наприклад, за законодавством Болгарії суд приймає позов, не зупиняє провадження й не закриває справу, розпочату в ньому, якщо виявиться, що справа по цьому спору або у зв'язку з ним перебуває у провадженні іноземного суду. Проте, якщо відповідно до норм про виключну компетенцію спір підвідомчий болгарському суду, рішення іноземного суду по цій справі у Болгарії не визнається (ч. 2 ст. 9 ЦПК Болгарії). За законодавством Польщі суд також приймає позов, не зупиняючи провадження по справі та не закриваючи справи, розпочатої в ньому, якщо виявиться, що справа по цьому спору або у зв'язку з ним перебуває у прова-

397

дженні іноземного суду, навіть якщо іноземне рішення підлягало б виконанню у Польщі (ст. 1098 ЦПК Польщі). Паралельна юрисдикція по справах, які можуть бути розглянені як угорськими, так й іноземними судами, допускає і законодавство Угорщини за умови, що спори не підлягають виключній юрисдикції угорських судів.

Правило lis alibi pendes має застосування у ФРН, якщо рішення іноземного суду може бути примусово виконане за правилами німецького цивільного процесуального законодавства, а у Франції, коли його виконання передбачене нормами міжнародної угоди за її участю. У Великобританії та США справа, провадження у якій здійснюється в іноземному суді, може бути закрита, якщо суд дійде висновку, що паралельне порушення справи в англійському (американському) суді буде несправедливим щодо відповідача.

Інший підхід до вирішення проблеми lis alibi pendes містить законодавство України: суд залишає позовну заяву без розгляду, якщо спір між тими ж сторонами, про той же предмет, з тих же підстав знаходиться на розгляді в іншому суді (п. 5 ст. 229 ЦПК України). Ця норма поширюється на суди України, які розглядають справи з "іноземним елементом''. Проте вона не поширюється на іноземні суди.

Норму про недопущення паралельної юрисдикції запропоновано у майбутньому законодавстві України. Частина 2 ст. 1615 проекту Цивільного кодексу України вказує, що не підлягає прийняттю до провадження справа, якщо у суді або іншому компетентному органі іноземної держави є справа, розпочата зі спору між тими самими сторонами, з тих самих підстав і про той самий предмет. Вказане підтверджує також ч. 1 ст. 1618 проекту Цивільного кодексу України, де зазначено, що сторони можуть передбачити своєю угодою компетенцію іноземного суду. За наявності такої угоди, вчиненої у письмовій формі, суд припиняє провадження у справі. Із ч. 2 цієї статті випливає, що виключна компетенція також усуває паралельне провадження в іншому органі,

Ще однією проблемою, пов'язаною з визначенням міжнародної підсудності, є застосування правила perpetuatio juridic-tionis (perpetuatio fori), за яким справа, прийнята судом до свого провадження, повинна вирішуватися по суті, незважаючи на те, що у подальшому вона стала підсудна іншому суду. Законодавством України встановлено заборону передавати до іншого суду справи, розпочаті розглядом по суті, за винятком випадків, передбачених ст. 135 ЦПК (ч. 4 ст. 132 ЦПК).

398