§ 3. Джерела міжнародного екологічного права

Активна правотворчість держав і міжнародних організацій у галузі охорони довкілля спричинила збільшення нормативного матеріалу, викликала появу різноманітних форм міжнародно-правових актів у цій сфері: договорів, дщщщй^хщцІ^ШШШ^

Джерела міжнародного екологічного права можна поділити на дві категорії: ті міжнародно-правові шсги., які закріплюють діючі права, принципи і норми (так зване «тверде», об^ов5ГяШ^?гї|заво)7Гджере-ла, Які містять необов'язкові їІрОДЩІа, щ^,щливаіоть на^суб'єктів міжнародного права своїм авторитетом («м'яке» право).

До першої категорії нМежїп%"Шн%е1йЩГдоговори, які підписані державами і встановлюють загальнішрашшаіп?инципи. До другої категорії належать рішення, рекомендації і деІ^арацїСпр"йШІяті~міжна-

ренціями, міжнародними організаціями,

рОДНИми к|^с</ч<р^І>ІлІ«І'.., ----------Г -„-

які не підписані державами і мають рекомендаційний характер.

Центральні місце в системі джерел міжнародного екологічного права належить договору. Серед цієї групи джерел виділяють дого-

441

Особлива частина

вори політичного і екологічного змісту'. До договорів політиці-змісту слід у першу чергу віднести Заключний акт наради з безв і співробітництва в Європі, підписаний всіма європейськими дерл вами, США і Канадою. Сюди належать конвенції і договори прсн борону виробництва, випробування і застосування ядерної збрс інших засобів масового знищення, наприклад, Договір про забор* випробування ядерної зброї в атмосфері, у космічному просторі і \ водою (1963 р.), Договір про нерозповсюдження ядерної зброї (1968 \ Конвенція про заборону розробки, виробництва та накопичення І пасів бактеріологічної (біологічної) і токсичної зброї та про їх щ щення (1972 р.) та інші.

Міжнародні договори екологічного змісту можна у свою чергу п лити на договори комплексного (глобального) змісту або поресурсов змісту. До договорів комплексного зміст)' належить, наприклад, Конш ція про оцінку впливу на навколишнє середовище в транскордонному не тексті (1991 р.), Базельська конвенція про контроль за транскордонним І реміщенням небезпечних відходів та їх використанням (1989 р.).

До конвенцій поресурсового змісту слід віднести ті, що спряк вані на охорону окремих об'єктів природи. У сфері охорони мор кого середовища, світового океану діє Конвенція ООН з морське права (1982 р.), Конвенція про попередження забруднення моря ск данням відходів та інших матеріалів (1972 р.), Конвенція про ш редження забруднення моря з суден (1973 р.).

Захист флори і фауни регулюють Конвенція про охорону ди флори і фауни природних середовищ існування в Європі (1979 р. Конвенція про міжнародну торгівлю видами флори і фауни, які їій ребувають під загрозою зникнення (1973 р.), Конвенція про збереж* ня мігруючих видів диких тварин (1979 р.) та Конвенція про охо{ ну біологічного різноманіття (1992 р.).

Захист атмосферного повітря здійснюється на підставі Конвенш про транскордонне забруднення повітря на великі відстані (1979 р«| Віденської конвенції про охорону озонового шару, Рамкової конвені про зміну клімату (1992 р.).

Окрему групу складають конвенції, спрямовані на забезпечеї ядерної безпеки: Конвенція про фізичний захист ядерного матеріалі (1980 р.), Конвенція про оперативне оповіщення про ядерні авар|і (1986 р.), Конвенція про допомогу у випадку ядерної аварії або діаційної аварійної ситуації (1986 р.).

Ряд конвенцій мають регіональний характер: Конвенція про хист Середземного моря від забруднення (1976 р.), Конвенція захист Чорного моря від забруднення (1992 р.). І

Див : Петров В В Зкологическое право России С 495

442

Розділ XX Міжнародне співробітництво в галузі охорони довкілля

Спостерігається бурхливий розвиток міжнародного екологічного права в Європі. Багато договорів укладено під егідою Європейської Економічної Комісії (ЄЕК) ООН: Конвенція про транскордонне забруднення повітря на великі відстані (1979 р.), Конвенція про транскордонний вплив промислових аварій (1992 р.), Конвенція про охорону та використання транскордонних водотоків та міжнародних озер (1992 р.), Конвенція про оцінку впливу на навколишнє середовище в транскордонному контексті (1991р.), Конвенція про доступ до інформації, участь громадськості в прийнятті рішень та доступ до правосуддя з питань навколишнього середовища (1998 р.).

Обов'язковий характер мають також рішення міжнародних організацій. Директиви Європейського Союзу містять положення керівного характеру, обов'язкові для країн-членів. Директиви зобов'язують держави досягнути певних цілей і результатів та залишають методи їх досягнення на розсуд держав. Вони встановлюють термін, найчастіше два роки, протягом яких держави повинні імплементувати директиви у національне законодавство. Наприклад, Директива Ради Європейської Співдружності № 85/337 від 27 червня 1985 року «Про оцінку впливу певних публічних і приватних проектів на навколишнє середовище» або Директива № 90/313 від 7 червня 1990 року «Про свободу доступу до інформації про навколишнє середовище».

Особливе місце займають резолюції Генеральної Асамблеї ООН, які мають важливе значення у формуванні і реалізації принципів міжнародного співробітництва, зокрема резолюція «Економічний розвиток і охорона природи» від 18 грудня 1962 року, де закладена концепція органічного поєднання охорони природи і економічного розвитку, яка на конференціях ООН у Стокгольмі (1972 р.) і в Ріо-де-Жанейро (1992 р.) була розвинута у концепцію сталого (збалансованого) розвитку, або резолюція Генеральної Асамблеї ООН «Про історичну відповідальність держав за збереження природи Землі для теперішнього і майбутнього поколінь». Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 28 жовтня 1982 року була схвалена Всесвітня хартія охорони природи, яка заклала 24 принципи міжнародного співробітництва. Хартія за своєю юридичною силою належить до другої групи джерел міжнародного екологічного права, які мають рекомендаційний характер.

Особливістю міжнародного екологічного права є значна роль міжнародних квазінормативних актів (декларацій, стратегій), так званого «м'якого права».

До цієї групи джерел належать ті міжнародно-правові акти, які не справляють прямого регулятивного впливу на поведінку суб'єктів міжнародної співдружності, але мають великий авторитет, створюють

443

Особлива частина

моральну атмосферу, спонукають до активного співробітник діяльності. Типовим прикладом є Стокгольмська декларація по І лишнь.ому середовищу (1972 р.) та Декларація Ріо, прийнята на І ференції ООН по навколишньому середовищу і розвитку (1992 р.| декларації проголошують принципи поведінки держав та міжнар го співробітництва у сфері охорони довкілля. Вони не впливають І на міжнародні відносини, але їх положення втілюються у конвенр рішеннях міжнародних організацій та в національному законодац

Традиційним способом класифікації джерел міжнародного І ва є поділ їх за колом учасників договору на дво- і багатостор Серед останніх виділяють глобальні і регіональні. Глобальною є] кова конвенція про зміни клімату (1992 р.), регіональною — 1 ція про захист Чорного моря від забруднення (1992 р.).

Міжнародний звичай також має певне значення р міжнародного екологічного црава., зокрема Ігри формуванні принципів'та-»ен»вш»х інсжщунв; він. переднє більш детальній ] ламентації. Обмеженість застосування звичаєвих норм у сфері І рони навколишнього середовища обумовлена недостатньою чітк норм і правил, встановлених звичаєм. Наприклад, при визнач* відповідальності за шкоду, заподіяну навколишньому середовиі межами національної юрисдикції норми міжнародного звичаю, воляють встановити тільки протиправність, але не регулюють пс ку відшкодування шкоди, ступеня відповідальності. Ці недолі міжнародного звичаю можуть бути подолані в міжнародних дог рах. Тому міжнародне екологічне право розвивається в основнол напрямку договірного (конвенційного) регулювання.