Розмежувальна ознака

Характерно для співучасті

Характерно для причетності

Протиправність діяння

Вчиняються діяння, які не описані у статті Особливої частини КК

Визначено статтями Особливої частини КК

Перелік діянь, ви­конаних у співучас­ті або причетності

Не обмежений

Обмежений

Кількість злочинів

Один — єдиний для всіх співучасників

Щонайменше два — предикатний та який становить собою причетність

На якій стадії вчинення злочину можлива співучасть або причетність

До моменту закінчення злочину

Як щодо достовірно відомих підготовлю-ваних або вчиню­ваних злочинів, так і вже закінчених

Зв'язок зі злочинним результатом

Причинний

Не причинний

Роль суб'єкта у зло­чинній діяльності

Участь у влас­ному злочині

Ставлення до злочину іншої особи

320          Глава 5

Форми причетності           3 викладеного вище випливає,

до злочину           що причетність може мати місце

при вчиненні діянь, передбачених

статтями Особливої частини КК. У чинному КК прямо не вказано, які ж злочини слід відносити до причетності, а у теорії кримінального права з цього приводу є певні роз­біжності.

Традиційно було прийнято вважати, що причетність до злочину існує в таких формах:

приховування злочину;

потурання злочину;

неповідомлення про злочин.

Наведений підхід до виділення форм причетності ба­зувався на положеннях Загальної та Особливої частин КК України 1960 р. Однак у КК 2001 р., на відміну від раніше чинного законодавства, немає окремої статті про відпові­дальність за недонесення про злочин, в Особливій частині змінені умови кримінальної відповідальності за прихову­вання злочину, з'явилися нові кримінально-правові нор­ми, які інколи оцінюються як такі, що передбачають при­четність до злочину. В зв'язку зі змінами в кримінально­му законодавстві позиції вчених щодо виділення форм причетності уточнюються.

Так, зазначається, що недонесення законом взагалі злочином не вважається1.

Погодитися з такою категоричною думкою важко. Адже можна назвати, принаймні, три-чотири випадки, коли за неповідомлення про злочин іншої особи настає кримінальна відповідальність:

службова особа підлягає відповідальності за непові­

домлення про злочин, вчинений підлеглими чи підконт­

рольними їй особами. Такі діяння кваліфікуються за стат­

тями про злочини у сфері службової діяльності;

завідомо неправдиве показання (ст. 384 КК) може

полягати у наданні показань, спрямованих на приховуван­

ня відомостей про злочин іншої особи;

1 Кримінальне право України. Загальна частина / За ред. М. І. Ба-жанова, В. В. Сташиса, В. Я. Тація. — 2-е вид., перероб. і доп. — С. 246.

Кваліфікація злочинів, вчинених у співучасті              321

відмова від давання показань (ст. 385 КК) охоплює

собою діяння, які вчиняються з метою неповідомлення про

злочин, вчинений іншою особою.

перешкоджання з'явленню свідка, потерпілого, ек­

сперта, примушування їх до відмови від давання показань

чи висновку (ст. 386 КК) звичайно мають на меті добитися

того, щоб вказані учасники процесу не надали інформації

про злочини, вчинені іншими особами.

Тому є підстави вважати, що виключення з КК окре­мої статті про недонесення (ст. 187 КК України 1960 р.) не означає повної декриміналізації такого роду діянь.

Висловлюється думка, що аналіз положень нового КК дозволяє виділити ще один вид причетності до злочину — заздалегідь не обіцяне сприяння учасникам злочинних організацій (ст. 256 КК)1. Зазначається, що це особливий вид причетності, оскільки така причетність можлива лише стосовно окремих злочинів, пов'язаних зі створенням та функціонуванням злочинних організацій, а також, що таким видом причетності охоплюються діяння, які не підпадають під інші види причетності (приховування зло­чину, неповідомлення про злочин, потурання злочину)2. Така позиція також не видається безспірною і потребує, принаймні, конкретизації та розвитку.

По-перше, у ст. 256 КК передбачена відповідальність не лише за заздалегідь не обіцяне сприяння учасникам злочин­них організацій, а й за приховування їх злочинної діяль­ності. Тому слід уточнити: ця стаття передбачає відпові­дальність за причетність до злочину в двох формах. По-дру­ге, заздалегідь не обіцяне сприяння злочину, який вчиняється іншими особами, передбачене не лише ст. 256 КК, а й іншими кримінально-правовими нормами. Це, зок­рема, сприяння створенню або діяльності терористичної групи чи терористичної організації (ч. 4 ст. 258 КК), фінан­сування або постачання не передбачених законом воєнізо­ваних чи збройних формувань (ч. З ст. 260 КК), з певними застереженнями — найманство (ч. 1 ст. 447 КК). Закон не

1              Кримінальне право України. Загальна частина / За ред. M.I. Мель­

ника, В. А. Клименка. — 3-є вид., перероб. і доп. — С. 167.

2              Там само. — С 170.

21—6-529

322          Глава 5

обмежує вчинення цих злочинів випадками, коли відпо­відні дії заздалегідь обіцяні. Будучи послідовним, такі зло­чини також слід віднести до причетності у формі заздалегідь не обіцяного сприяння злочинній діяльності інших осіб.

Таким чином, можна констатувати, що чинне кримі­нальне законодавство передбачає причетність до злочинів, які вчиняються іншими особами у формах заздалегідь не обіцяного:

1)потурання;

приховування;

неповідомлення;

сприяння.

Кваліфікація зазда-             Питання кваліфікації заздале-

легідь не обіцяного гідь не обіцяного приховування

приховування орга- організованої злочинної діяльності

нізованої злочинної мають вирішуватися з врахуванням

діяльності              того, що така діяльність описана

законодавцем в окремій криміналь­но-правовій нормі, передбаченій ст. 256 КК. Особливо дис­кусійним є положення про співвідношення норм, перед­бачених ст. 256 та ст. 396 КК.

У ч. 6 ст. 27 КК чітко визначено, що заздалегідь не обі­цяне приховування злочину (а те, що приховування і ук­риття — це одне й те саме, не викликає сумніву), прид­бання предметів, здобутих злочинним шляхом, тягне кри­мінальну відповідальність лише у випадках, передбачених ст. 198 та ст. 396 цього Кодексу. Таким чином, існує колі­зія, яка характеризується тим, що:

встановлення відповідальності за заздалегідь не обі­

цяне приховування злочину в ст. 256 КК суперечить по­

ложенням Загальної частини КК;

відповідальність за не обіцяне заздалегідь прихову­

вання злочинної діяльності учасників злочинної органі­

зації, як і будь-якого іншого тяжкого чи особливо тяжко­

го злочину, може наставати лише за ст. 396 КК (відповід­

но до вимог ч. 6 ст. 27 КК);

відповідальність за заздалегідь не обіцяне прихову­

вання злочинної діяльності учасників злочинної діяль-

Кваліфікація злочинів, вчинених у співучасті              323

ності встановлена в окремій статті Особливої частини КК — ст. 256, яка містить спеціальну норму, що має пріоритет перед загальною, передбаченою ст. 396 КК.

Таку колізію (як і зазначену в попередньому підрозділі щодо кількості злочинів, що повинні мати за ціль вчини­ти учасники злочинної організації) не можна вирішити на основі існуючих правових норм. У чинному законодавстві вони просто не передбачені. Можливо, такого роду колізійні норми і не потрібні, адже «неузгодженість» між Загальною і Особливою частинами Кодексу виходить за межі того, що можна припустити у ході законотворення. Однак існуючу ситуацію потрібно якось вирішувати, не чекаючи змін до КК. Видається, тут знову ж таки слід ке­руватися одним з принципів кримінально-правової квалі­фікації — відповідно до якого спірні питання вирішують­ся на користь особи, дії котрої кваліфікуються.

Застосування вказаного принципу пов'язано у даному випадку з порівнянням правових наслідків, передбачених щодо злочинів, регламентованих ст. 256 та ст. 396 КК. Аналіз санкцій цих статей свідчить, що пріоритет дове­деться віддати нормі, встановленій у ст. 396 КК. При цьо­му ідея законодавця про посилення відповідальності за причетність (у формі заздалегідь не обіцяного перехову­вання) до організованої злочинної діяльності залишиться, по суті, не реалізованою. Тим більш це стосується кваліфі­кованого виду злочину, передбаченого ст. 256 КК.

Кваліфікація при-                Приховування свого власного

ховування власного злочину не утворює причетності і не

злочину тягне кримінальної відповідаль-

ності. Це випливає з принципу не­допустимості подвійного інкримінування. Оскільки зло­чинні дії вже отримали юридичну оцінку — кваліфіковані як вчинення злочину одноосібно чи у співучасті, то подаль­ша поведінка винного не становить злочину. В переважній більшості випадків дії, спрямовані на приховування влас­ного злочину, не передбачені кримінальним законом як окремий злочин. Зокрема, чинним законодавством не вста­новлена відповідальність за знищення або розчленування

21*

324          ^              Глава 5

трупа з метою приховати вчинений злочин, якщо такі дії скоюють особи, які вчинили вбивство.

Разом з тим кримінальна відповідальність за відповідні діяння настає, якщо вони становлять собою інший само­стійний злочин. Однак кваліфікуються ці діяння не як причетність до раніше вчиненого злочину, а за статтею Особливої частини КК про такий самостійний злочин. Так, підпал будинку, вчинений особою для того, щоб прихова­ти скоєну нею ж крадіжку, кваліфікується за відповідною частиною ст. 194 КК; службове підроблення — за ст. 366 КК; протиправний вплив на свідків, потерпілих, експертів з метою уникнути давання ними правдивих показань чи висновку — за ст. 386 КК.

Відповідна оцінка має даватися і завідомо неправди­вому повідомленню про скоєння злочину, вчиненого з ме­тою відвернути увагу правоохоронних органів від власної особи, спрямувати їх діяльність у іншому напрямі. Заві­домо неправдиве повідомлення не становить собою форми причетності до злочину. Тому важко погодитися з існую­чою на практиці думкою, що неправдиве повідомлення про вчинення злочину, спрямоване на приховування власно­го злочину, не повинно окремо кваліфікуватися за ст. 383 КК. Подібної, як видається неправильної, позиції дотри­мується також судова колегія у кримінальних справах Верховного Суду України.

Так, розглянуто у порядку нагляду кримінальну справу В., яка вбила свою чотиримісячну дитину, труп закопала у городі біля свого будинку і у той же день звернулася до органів міліції з письмовою заявою про викрадення її сина. На підставі цього було порушено кримінальну справу. Судова колегія в ухвалі вказала, що суд першої інстанції помилково визнав В. винною за ч. 1 ст. 177 КК України 1960 р. (ст. 383 КК 2001 p.), оскільки її дії з написання заяви до органів міліції були спрямовані на прихову­вання вчиненого нею злочину, а не на завідомо неправдивий до­нос1. Разом з тим приховування злочину полягало у тому, що В.

1 Практика судів України в кримінальних справах. 1993 —1995. — К.: Юрінком, 1996. — С. 116—117.

КияліФікація злочинів, вчинених у співучасті             325

заховала труп вбитої дитини. Подання до органів міліції заяви про нібито вчинений іншими особами злочин інкримінованою їй ст. 94 КК України 1960 р. (ч. 1 ст. 115 КК 2001 р.) аж ніяк не охоплюється; потребує додаткової кваліфікації за ч. 1 ст. 177 КК. Тут має місце реальна сукупність — вбивства і завідомо неправ­дивого доносу. Тому правильною слід було б визнати кваліфіка­цію скоєного, здійснену на попередньому слідстві і судом пер­шої та касаційної інстанцій.