Глава 2 ПОНЯТТЯ, СУТНІСТЬ І ПОХОДЖЕННЯ ДЕРЖАВИ

1. Основні ознаки держави

Протягом тривалого часу у вітчизняному та східноєвро­пейському правознавстві, юридичній науці деяких інших країн панували уявлення про державу, що походили від ідеї класового устрою суспільства, в світлі якої вона роз­глядалася "як знаряддя, машина для придушення одного класу іншим", "організація економічно пануючого класу" тощо. Але наполягання на класичності такого визначення сутності держави і на безперечності його сприйняття було б невірним. За найдавніших часів розрізнялися дві функції держави — забезпечення загального блага і здійснення організованого примусу. Панування в політичній думці тієї чи іншої з них обумовлювалось конкретними історичними обставинами розвитку суспільства. Тому, природно, на стадії розвитку капіталізму, коли суспільство мало яскраво виражену класову структуру, коли в ньому існували анта­гоністичні класові протиріччя, сформувалось вчення про класову боротьбу як основу уявлень про державу і право. За таких умов воно було історично виправданим. Але на­вряд чи це вчення може бути основою для дослідження і конструювання сучасних держави і права, коли в суспіль­стві сформувались нові умови, зокрема:

а)             суспільство  позбавлено  чітко  визначених  класів,  а

існує складна і розгалужена соціальна структура;

б)            соціальні протиріччя  вже не є антагоністичними,  а

тому    організоване    державою    насилля    щодо    великих

соціальних груп втрачає свою актуальність;

в)             рівень  матеріального достатку дозволяє  забезпечити

все більш широким верствам населення рівень життя, що

відповідає сучасним уявленням про людську гідність.

Разом з цим, відмова від теорії класового насильства як пануючої теорії сутності держави і права однозначно не визнає заміни її будь-яким іншим вченням. Для цього потрібний аналіз історичних умов, що складалися, тен­денцій і динаміки їх розвитку. Сучасний період розвитку людства характеризується тим, що метою його є всебічний розвиток людини, забезпечення умов її життя, прав і сво­бод.   Дійсність   просякнута   ідеями   гуманізму,   пріоритету

19

загальнолюдських цінностей. Все це знаходить своє відображення у сучасних найбільш розвинутих країнах — правових, демократичних, соціально-орієнтованих.

Держава повністю не зливається із суспільством, не розчиняється в ньому, вона є організацією, яка певним чином відокремлена, інституалізована у вигляді механізму держави (державної системи), має власні закономірності становлення, функціонування та розвитку, особливі по­треби та інтереси. Тому вивчення характеристик держа­ви повинно здійснюватись як з точки зору єдності держави й суспільства, так і їх відокремленості. Методологічним підходом до подібного аналізу поняття, сутності та при­значення держави є тлумачення держави як особливої фор­ми організації суспільства, форми, яка є його внутріш­ньою організацією, структурою соціальних відносин, за­собом їх упорядкування і забезпечення безперешкодного існування, а в зовнішньому аспекті об'єднує суспільство у вигляді території, фізичних осіб та їх об'єднань, дер­жавних посадових осіб та органів, законів та інших право­вих документів. Держава є організацією суспільства, але організацією особливою, яка характеризується тим, що вона:

всеохоплююча організація — об'єднує в єдине ціле

всіх членів суспільства, відображує та забезпечує загально­

суспільні інтереси і потреби;

територіальна організація — об'єднує членів суспіль­

ства (громадян) за територіальним принципом, а територія

є матеріальною базою держави;

єдина організація,  що об'єднує  все суспільство як

ціле, тоді як всі інші соціальні організації (політичні пар­

тії, професійні та молодіжні спілки, асоціації підприємців

тощо) охоплюють лише окремі верстви населення;

офіційна організація — репрезентує суспільство, ви­

ступає від його імені, і такою визнана іншими державами;

універсальна організація, бо об'єднує членів суспіль­

ства для вирішення питань, що стосуються різних сфер їх

життя;

верховна організація — є вищим  за  значенням та

силою   об'єднанням   суспільства,   всі   інші   соціальні   ор­

ганізації    у    сфері    загальносуспільних    інтересів    підпо­

рядковані їй;

централізована  організація  —  внутрішня структура

держави  здійснюється  за  ієрархією,   тобто  підпорядкова­

ністю нижчих організаційних структур (регіонів, місцевих

20

органів державної влади і управління, державних під­приємств і установ) вищим, і насамкінець — загальнодер­жавним (парламенту, президенту, міністерствам).

Незважаючи на те, що держава є формою організації інтересів усіх членів суспільства, вона не об'єднує їх абсо­лютно в усіх сферах, аспектах їхнього життя. Поряд із загальносуспільним інтересом існують інтереси особливі та індивідуальні, які відображуються, забезпечуються і охоро­няються відповідними соціальними об'єднаннями чи особи­сто індивідом. Держава не повинна сама втручатися у сферу цих інтересів, але обов'язком її є забезпечувати їх незалежність, гарантувати і охороняти від втручання з боку інших суб'єктів. Незалежність різних соціальних ор­ганізацій та індивідів, наявність гарантованих державою сфер їх "самостійного" життя — важлива ознака цивілі­зованості держави і суспільства.

Особливості держави як організації всього суспільства накладають свій відбиток на форми, процеси об'єднання громадян, упорядкування їх суспільного життя, забезпечен­ня нормальних умов існування та розвитку, що здійснюю­ться за допомогою механізму держави — сукупності ор­ганів влади і управління, державних підприємств і установ, які концентрують, спрямовують зусилля громадян на здій­снення загальносуспільних справ. Форми державної діяль­ності різні — управлінські, матеріально-технічні, ідеоло­гічні, охоронні тощо. Проте властивою тільки державі є правотворчість — встановлення, зміна чи відміна загально­обов'язкових для всього населення правил поведінки у ви­гляді юридичних нормативних актів.

Існування будь-якого соціального інституту обумовлено певними суспільними потребами, тому і його функціону­вання спрямоване на забезпечення цих потреб. Особливість держави полягає у тому, що вона є легітимною формою виявлення та вираження "загального" інтересу, засобом його забезпечення. В умовах соціального розшарування суспільства, опосередкованості взаємодії його членів держа­ва виступає як інструмент вираження цього інтересу, при­чому двояким чином:

а)             шляхом   проведення  безпосереднього   волевиявлення

громадян — референдумів;

б)            опосередковано, через діяльність вищих представниць­

ких   органів   державної   влади.   При   цьому   "загальний"

інтерес набуває спеціальної форми виразу у вигляді законів.

21

Через закони держави "загальний" інтерес не тільки легітимується, формалізується, але й забезпечується відповідним механізмом здійснення. Подальша конкрети­зація "загального" інтересу щодо різних сфер суспільного життя, життєвих ситуацій, конкретних регіонів і т. ін. здійснюється спеціально створюваним для цього державним апаратом управління. Він складається з державних служ­бовців — громадян, які професійно займаються вироблен­ням конкретних рішень, здійснюючи координацію загаль­носуспільних інтересів з особливими інтересами окремих регіонів, галузей суспільного виробництва та індивідуаль­ними інтересами громадян. Це обумовлює необхідність ор­ганізації об'єднань державних службовців у різноманітні державні органи — міністерства, комітети, відомства, місцеві органи управління тощо. Особливість державного забезпечення "загального" інтересу полягає у тому, що держава забезпечує домінування загальносуспільних потреб над певними особливими та індивідуальними інтересами.

Державна влада характеризується як вияв державної організації суспільства, включає в себе особливості держа­ви і характеризується поширеністю за територією, універ­сальністю, самостійністю, верховністю, легітимністю, неза­лежністю, повнотою. У найбільш концентрованому вигляді ознаки державної влади виявляються через її суверенність:

а)             верховенство — державна влада є вищою владою у

суспільстві;

б)            повнота (неподільність) — державна влада належить

народу, який є її єдиним джерелом;

в)             самостійність — державна влада не залежить від волі

будь-яких   інших   організацій,   окремих   осіб   чи   інших

суспільств.

Суверенність державної влади обумовлюється її можли­востями реально, а не тільки ідеологічно впливати на суспільні відносини. Це забезпечується особливими дер­жавними утвореннями і засобами їх впливу (підприєм­ствами, армією, судами, поліцією тощо).

2. Організація соціальної влади у первіснообщинному суспільстві

Первісна історія має три основні етапи розвитку общини як форми організації людей — праобщину (первісне людсь­ке стадо), родову та проселянську общини.

22

Вже в період існування первісного стада, коли тільки формувалася цілеспрямована діяльність з використанням відповідних засобів праці, завершувався біологічний розви­ток людини, виникали перші примітивні житла та знаряд­дя праці, люди об'єднувалися в досить сталі колективи. Незначним за своєю чисельністю (20—ЗО чоловік та декілька десятків дітей і підлітків) праобщинам була вла­стива наявність основ соціальної організованості, яка базу­валася на владі вожака, мала безпосередній характер, існу­вала у вигляді візуального чи звукового спілкування, відо­бражувала спільність інтересів первісних людей.

Більш чи менш упорядкована форма соціальної органі­зації виникла за добу родової общини. В її основі були колективізм у виробництві і споживанні, загальна влас­ність і зрівняльний розподіл засобів до життя. У тих умо­вах, коли єдиною формою усвідомлення соціальних зв'яз­ків було відображення у свідомості людей спільності інтересів у вигляді рідства, провідну роль у піклуванні про сім'ю та веденні господарства відігравали жінки. При без­ладді статевого спілкування відносини спорідненості до­стовірно могли бути відомі лише по кожній жіночій лінії, родова община існувала як материнський рід, пов'язаний спільним походженням за матір'ю. Об'єднання родів у пле­мена здійснювалося на основі шлюбних зв'язків внаслідок заборони їх всередині роду. Спільною власністю роду була земля — головний засіб для полювання, збирання врожаю, виготовлення примітивних знарядь праці тощо. Низька ефективність виробництва забезпечувала лише необхідні життєві потреби на основі зрівняльного розподілу в інтересах усіх членів роду незалежно від участі у спільній трудовій діяльності, але за індивідуальними потребами.

Ці обставини обумовили і відповідну організацію вла­ди — первісного народовладдя. Суспільні справи вирішу­валися волевиявленням усіх дорослих членів роду на їх зібраннях. Роди очолювалися старійшинами — найбільш поважними і досвідченими людьми. Всі були рівними, ніхто не мав привілеїв. Старійшини, поряд з іншими чле­нами роду, приймали участь у спільній трудовій діяльності, їх влада засновувалася на особистому авторитеті, інтелек­туальних і емоційних достоїнствах, добровільному вико­нанні їх рішень іншими членами роду. Важливо те, що влада старійшин спрямовувалася на забезпечення інтересів роду, була конкретним і повсякденним втіленням його волі і  тому  могла  бути  підтримана   реальними  діями  членів

23

роду. Ця влада поєднувалася з родовою общиною, не відокремлювалася від неї, уособлювала господарську, вій­ськову і наглядову (за виконанням звичаїв) функції. У разі порушення звичаїв суспільний примус застосовувався у вигляді лайки, фізичного покарання, вигнання з роду. Міра покарання визначалася старійшинами і виконувалася ними чи сородичами.

З розвитком родових общин змінювалася і організація влади, переважно в напрямку ієрархізації органів влади. Замість зібрань усіх членів роду все частіше проводилися збори тільки чоловіків. Велике значення надавалося єдності суджень, а не рішенням більшості. Запроваджується прин­цип представництва: голови господарств входять в родові общинні ради, а їх голови — в ради фратрій і племен. Кожному рівню влади властива своя сфера компетенції, коло питань, що ним вирішується. Орган вищого рівня мав певні повноваження щодо нижчого. Відбувається поділ вла­ди на світську, військову, релігійну.

Поряд зі старійшинами, військовими вождями, жерцями з'являються інші лідери — так звані "великі люди". Це чоловіки, які за рахунок своїх особистих якостей та багат­ства, що почало з'являтися внаслідок виникнення надлиш­кового продукту, набували авторитету серед сородичів, ко­ристувалися їх підтримкою. Багатство, знання та вміння передаються прямим нащадкам, які також здебільшого ста­ють багатими.

3. Виникнення держави

Держава є формою організації суспільного життя, систе­мою соціального управління, що забезпечує цільність суспільства, його нормальне, стабільне функціонування. Тому виникнення її обумовлено відповідними потребами у зміні його станів, у першу чергу, ускладненням власне соціального життя, якісний стрибок якого виявив неспро­можність "первинної демократії" у нових умовах ефектив­но виявляти, забезпечувати та охороняти загальні інтереси.

Виявлення причин виникнення держави багато в чому залежить від того, який соціальний інститут тлумачать як державність, його сутність та призначення. Необхідність виникнення держави здебільше пов'язується із виникнен­ням у суспільстві нерівності серед його членів, його дифе­ренціацією на певні соціальні верстви (класи, страти), змі­ною форми і характеру зв'язків між ними та суспільством,

24

якісними змінами у суспільному виробництві, свідомості людей тощо. Майже кожна з наведених причин має підхід до державогенезу — класовий, теологічний, патріархаль­ний, договірний, психологічний, насильницький. Наприк­лад, при класовому розумінні сутності держави як знаряд­дя класового пригноблення основну причину її виникнення вбачають у поділі суспільства на антагоністичні класи, потреби пануючого класу зберегти і закріпити своє стано­вище придушенням боротьби пригноблених класів за своє визволення від експлуатації. Разом з цим, історія людства має факти виникнення держави у суспільствах, в яких ще не існували класово-антагоністичні протиріччя (стародав-ньоіндійські, Київське та Новгородське у ранній період їх розвитку, перші держави-міста Двуріччя, китайські держа­ви Шань-Інь і Західне Чжоу, держави майя, інків, ацтеків тощо).

У кожному окремому суспільстві виникнення держави обумовлювалося своєрідним "набором" цих причин, в свою чергу, залежних від особливостей існування попереднього стану суспільства (географічних, кліматичних, етнічних, виробничих і т. ін.). Крім того, виникнення і формування держави — це суспільний процес, який має свою історію та відповідні стадії становлення. З цієї точки зору доцільно розподілити типовий і нетиповий державогенез, розглядати виникнення держави і соціальне розшарування суспільства на верстви (класи, страти) як довготривалі, суперечливі та взаємообумовлюючі процеси 4

Виникнення держави обумовлено потребою суспільства зберегти свою цілісність за його розшарування на нерівні за своїм соціальним становищем верстви, в здійсненні ефективного соціального управління за умов збільшення населення, заміни безпосередніх родоплемінних зв'язків на опосередковані продуктами виробництва, що є проявом ус­кладнення суспільного життя. Всі ці та інші зміни в роз­витку суспільства призводять до необхідності у черговому поділі суспільної праці на матеріальну та ідеологічну, а також остаточного виокремлення зі сфери матеріального виробництва прошарку населення, який за своїми якостями та здібностями був би спроможний адекватно осмислити закономірності розвитку суспільства, збереження його Цілісності та нормальних умов функціонування. Етап поді­лу суспільної праці призводить до розшарування суспіль­ства на два угруповання, різних за джерелом виникнення, функцій,  закономірностей розвитку.  Дійсно,  угруповання

25

членів суспільства, що були зайняті безпосередньо у ма­теріальному виробництві, виникали і об'єднувалися на ос­нові єдності матеріально-виробничих і соціальних інтересів, а ті, що займалися управлінням, — на соціальних і полі­тико-управлінських.

Подальше збільшення населення, розвиток продуктивних сил, утворення спільності більш високого порядку, ніж община, та обумовлене цими процесами зростання кон­фліктних ситуацій приводять до того, що охоронна діяль­ність із безпосередньо суспільної трансформується у про­фесійну. Для виконання охоронних функцій в общинах і племенах установлюються відповідні посади, що й було первинною формою державної влади.

Завершення розпаду влади родового ладу і утворення власне держави пов'язано з установленням публічної вла­ди, що є її суттєвою ознакою. Якщо армія і флот як первинна форма публічної влади існували у вигляді оз­броєної сили пануючого класу, що безпосередньо зливалася з ним, і тому протистояла тільки більшості населення, то створення поліції є наступним етапом відчуження держави від суспільства. Держава виступає вже як озброєна влада, яка відокремлена і стоїть не тільки над більшістю населен­ня, але й над кожним окремим членом пануючого класу. Публічна влада не зливається повністю з державою — це особливим чином організована влада фізичного примусу у вигляді армії, флоту, поліції, в'язниць тощо.

Особливість місця і ролі публічної влади в державі виз­начаються її матеріальністю, що якісно відрізняє її від ідеологічної сили держави, яку значною мірою формує чиновництво. Із виникненням писемності з'являється мож­ливість втілення велінь і рішень чиновників у письмову форму, що робить можливим доведення цих рішень до загального відома усіх членів суспільства.

Розвиток держави як самостійної ідеологічної сили суспільства привів до відділення права у формі письмових законів від безпосередньо матеріального життя, перетво­рення звичаєвого права у загальнообов' язкове, здійснення якого забезпечувалося методами фізичного та еко­номічного примусу.

4. Історичні типи держави

Розмаїття держав, що мали місце в історії розвитку людства та існують нині, потребує їх певної упорядкова­ності, класифікації за загальними та особливими ознаками. Основною класифікацією держав є їх поділ і об'єднання за типами, тобто сукупністю найбільш суттєвих ознак. За критерій історичної типізації держав найчастіше береться поняття суспільно-економічної формації, яке включає су­купність усіх суспільних відносин у їх взаємозв'язку з домінуючим способом суспільного виробництва. Наукова класифікація історичних типів держав виходить з тих по­ложень, що, по-перше, певним історичним етапам розвит­ку людства відповідають притаманні тільки їм спосіб ви­робництва та характер виробничих відносин; по-друге, еко­номічний лад обумовлює всі інші суспільні відносини і разом з ними утворює історичний тип суспільства; по-третє, кожному історичному типу суспільства властивий тільки свій тип державної організації. Історичний тип держави — це сукупність найбільш суттєвих ознак, вла­стивих державам, що існували на певних етапах історії людства.

Згідно з класифікацією суспільно-економічних формацій все розмаїття держав в історичному контексті поділяється на держави рабовласницького, феодального, буржуазного та сучасного типів.

Рабовласницький тип держави — це перший в історії людства тип держави, який не мав загального поширення і був перехідним типом. Це обумовлює наявність у рабо­власницькому суспільстві залишків устрою влади первісно­общинного ладу, але домінуючої сили в ньому набирає тенденція державної організації суспільства. Рабовласниць­кий тип держави характеризується тим, що його еконо­мічну основу становила приватна власність і на такий засіб виробництва, як раб. Членами держави визнавалася мен­шість населення — передусім рабовласники та деякі пред­ставники інших прошарків (селяни-общинники, ремісники, торгові люди).

У деяких суспільствах організація державності почина­лася з феодального типу держави. Для такої держави, незважаючи на те, що вона також базувалася в основному на сільськогосподарському виробництві, характерним є те, що селянин визнається членом держави, але не маючи права власності на землю, володіє деякими засобами ви-

27

робництва (хатою, будівлями, інвентарем). Феодальна дер­жава об'єднує всіх членів суспільства, але вони не рівні за своїм соціальним статусом, поділяються на різні стани; існує у цьому суспільстві і кріпацтво. Феодальна держава є за своєю сутністю інституалізацією суспільства, його ста­новлення як цілісності, що існує на певній території та спроможна виступати зовні у вигляді єдиних органів. Тому головною закономірністю становлення феодального суспіль­ства є централізація управління, а провідною формою дер­жавної організації є монархія. Для феодального періоду розвитку суспільства характерним є збільшення території держави, концентрація влади, становлення її ієрархічної будови, стабілізація державних рішень у часі у вигляді "писаних" законів. Феодальне суспільство доводить значен­ня своєї форми до абсолюту, коли держава стає гальмом подальшого розвитку суспільних відносин.

На зміну синкретичності суспільства і держави за часів феодалізму, в якому вони існували як єдність форми і змісту за домінуючої ролі держави і положення членів суспільства тільки як підданих, приходить дискретність буржуазного суспільства. Для нього характерним є поділ на державу як інституціалізовану форму організації загаль­ного інтересу і громадянське суспільство, в якому загаль­ний інтерес забезпечувався іншими механізмами, безпосе­редньо товарним способом виробництва. Товар поєднував на певній території виробників як його власників, а у вигляді капіталу створив інші недержавні форми цент­ралізації і концентрації суспільної влади.

Сучасний тип держави характеризується соціальною спрямованістю, демократичним режимом утворення дер­жавних органів і здійснення державної влади, правовою формою державної діяльності. Сучасні держави в найбільш розвинутих суспільствах забезпечують задоволення загаль­нолюдських потреб, реальне здійснення і захист основних прав людини. їх економічною основою є наявність серед населення значної кількості саме власників засобів вироб­ництва та результатів їх виробничої діяльності, рівноправ­ність різних форм власності — приватної, муніципальної та державної. Важливою ознакою сучасної держави є від­сутність протилежності між державною формою організації суспільства і її соціальним змістом. На відміну від держави буржуазного типу, сучасна "постбуржуазна" є всеохоплю-ючою організацією суспільства, в якому держава виступає

28

як форма виявлення і забезпечення інтересу більшості його членів і протистоїть особливим інтересам монополістичного капіталу.

5. Загальна характеристика та основні ознаки правової держави

У різних країнах основи правової державності склада­лись по-різному, але загальним у цих процесах було од­не — рух до свободи, свідоме прагнення уникнути то­талітарного режиму, зобов'язати державу поважати права громадян. Юридично це означає визнання свободи людини і суспільства від необмеженого втручання держави в їх справи, примат Права, зобов'язання держави у всій своїй діяльності дотримуватися закону, демократичність функ­ціонування державних органів, визнання і забезпечення незалежності суду. По суті це — підсумок світового досвіду розвитку цивілізації, на який слід зважати і використову­вати його в процесі формування правової державності в Україні.

Правова держава — це новий етап розвитку держав­ності, її не можна проголосити — вона повинна скластися як результат реформи економічних, політичних, державних і правових інститутів, реальної зміни характеру взаємо­відносин між суспільством, державою і особистістю. Взаємовідносини правової держави і громадянського суспільства на сучасному етапі характеризуються тим, що:

у громадянському суспільстві саме суспільство висту­

пає  як  основа  і  зміст держави;  остання  є  формою  його

організації;

громадянське  суспільство  виникає  на  тому   ступені

розвитку,  коли його громадяни і держава виступають як

вільні та рівноправні партнери;

право формується громадянським суспільством, а пра­

вова держава лише закріплює його законами,  гарантує і

захищає від порушень з боку будь-яких суб'єктів;

взаємовідносини  правової держави  і  громадянського

суспільства здійснюються на основі права,  що є рівним і

справедливим масштабом свободи, а не засобом нав'язуван­

ня державної волі;

суспільство — це найбільш загальне поняття, а пра­

вова держава і громадянське суспільство — це форми його

існування і розвитку. При цьому кожний з них виступає

як відносно незалежне явище.

29

Формування концепції правової держави та її реалізація передбачає:

—            аналіз  витоків  теорії правової держави та її філо­

софської основи;

дослідження зарубіжних концепцій правової держави,

конституцій  країн,   що  закріпили створення  правової де­

ржави за мету свого розвитку;

переоцінку економічної ролі держави в умовах ринко­

вих відносин;

перегляд взаємовідносин держави і суспільства, від­

мову   від   подальшої  етатизації  суспільства,   невтручання

держави у вирішення тих питань, що належать до компе­

тенції громадських формувань;

вдосконалення національно-державних відносин;

відповідність законів  потребам суспільства і особи,

принципам Права як синоніма Правди, Праведності;

розробку   процедур  і  механізмів   щодо   розв'язання

конфліктів між різними суб'єктами;

високу   правову   і   політичну   культуру   членів   су­

спільства.

Отже, в загальному вигляді, правову державу можна визначити як державу, в якій панує Право, або як правову форму організації діяльності публічно-політичної влади та її взаємовідносин з індивідами як суб'єктами права.

Питання для засвоєння матеріалу:

Назвіть основні ознаки держави.

Дайте характеристику сутності держави.

Визначте основні етапи становлення держави.

Назвіть якісні ознаки правової держави.

Яку роль відіграє держава у суспільстві?

Наведіть погляди різних вчених щодо сутності держа­

ви та її ознак.

Чим різняться демократична держава і тоталітарна?

Які найважливіші чинники сприяли виникненню дер­

жави?

Які   особливості   існували   у   виникненні   держави   у

різних народів?

10.           Який зміст закладено у назву "публічна влада"?

30

Література

Азаркин Н.М. Монтескье. — М., 1988.

Бердяев Н. 0 государстве. — Философия неравенства. —

М., 1990. Бурлсщкий   Ф.М.,    Галкин   А.А.    Современннй   Левиа-

фан. — М., 1985. Регель  Г.   Государство  //   В  кн.:   Философия  права.   —

М., 1990. Гумилев   Л.Н.   В   поисках   внмьішленного   царства.   —

М., 1992. Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. 1—8. — К.,

1991—1996.

Зорькин В.Д. Чичерин. — М., 1984. Ильин И.А. Путь к очевидносте. — М., 1993. История античности. — Т. 1, 2. — М., 1989. История  политических  и  правових   учений.   XX  в.   —

М., 1995.

Карсавин Л.П. Философия истории. — СПб, 1993. Копиленко   О.Л.    "Сто   днів"    Центральної    Ради.    —

К., 1992. Крашенинникова    Н.А.     История    права    Востока.    —

М., 1994.

Макиавелли Николло. Государь. — М., 1990. Нерсесянц В.С. Сократ. — М., 1980. Новгородцев П.И. Введение в философию права. Кризис

современного правосознания. — М., 1996. Ясперс Карл. Смнсл и назначение истории. — М., 1994.

31