Глава 5 ДЕРЖАВА, ПРАВО ТА ГРОМАДЯНИН

1. Співвідношення держави та особистості

У сучасній вітчизняній юридичній науці сформувалась досить обгрунтована точка зору, згідно з якою побудову правової держави необхідно розпочинати з захисту і забез­печення прав людини. Теорія і практика прав людини має довгу і повчальну історію. Визначними віхами на її істо­ричному шляху є, зокрема, Декларація прав людини і громадянина 1789 р., Всезагальна Декларація прав людини 1948 р., Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 р., Міжнародний пакт про грома­дянські і політичні права 1966 р. та інші міжнародно-пра­вові документи щодо прав людини.

Сучасна концепція прав людини, враховуючи всю її модифікованість і особливості, що зумовлені сучасним рівнем і характером світової цивілізації, спирається на багатий досвід людства, і передусім у сфері правових форм організації суспільного життя людей, правового засобу ре­гуляції їх поведінки, їх місця, ролі і значення у навколиш­ньому світі.

Права людини — явище історичне, тому що їх розвиток завжди передбачав спадкоємність уявлень про право з по­гляду людини як учасника соціального життя. У загально­му вигляді можна сказати, що ступінь і характер розвину-тості прав людини визначається рівнем розвитку держави, права у певному суспільстві. Держава, право загалом і права людини — це не різні за своєю сутністю, функціями і призначенням поняття, що функціонують незалежно одне від одного, а принципово однопорядкові, взаємопов'язані суспільні явища. Так, Аристотель говорить про право (і природне, і волевстановлене) тільки як про політичне пра­во, тобто таке, яке можливе і має місце лише у державі. За Аристотелем, природне право можливе тільки як полі­тичне право, а права людини — лише як права громадяни­на (що є членом полісу)1.

Реальне співвідношення прав громадян і полісу (держа­ви) у цю епоху виразно проглядає у засудженні і пока­ранні   Сократа,   котрий   виступив   з   вимогою  дотримання

Аристотель. Сочинения. — М., 1983. — Т. 4. — С. 159.

59

принципів індивідуальної свободи і автономії особи. Яскра­ва сторінка розвитку і формування прав людини пов'язана з платонівською концепцією про рівність жінки і чоловіка (щоправда, з недопущенням жінок у число верховних пра­вителів).

Надалі питання прав людини розробляють софісти. Славнозвісна формула Піфагора "Міра всіх явищ — люди­на" містить великий загальногуманістичний потенціал» що є визначальним і до сьогоднішнього часу проблеми, яка розглядає питання прав людини.

Провідну роль у концепції прав людини відіграло понят­тя суб'єкта права, що було відпрацьовано у римській юриспруденції. Це поняття було виражено у визначенні поняття юридичної особи. На підставі цих понять виник і був поширений принцип правосуб'єктності, який сягнув сфери не тільки приватного, але й публічного права. Це дало можливість Цицерону, котрий займався проблемою співвідношення держави і особи, сформулювати положення: "Дії закону повинні підлягати всі"'.

У середньовіччя права людини визначалися згідно з її суспільно-ієрархічним станом. Проте це зовсім не означає, що вони не зазнавали розвитку як у практичному житті суспільства, так і у юридичній науці. Саме творчість релі­гійних авторів, юристів часу середньовіччя сприяла ство­ренню теорії природного права, яка знайшла подальший розвиток у працях Г. Гроція, Б. Спінози, Дж. Локка, Ш. Монтеск'є, Т. Джефферсона та інших учених. Своєю критикою феодального ладу і обгрунтуванням нових уяв­лень про права і свободи людини, про необхідність пану­вання права у взаємовідносинах держави і особи ця теорія відіграла велику роль у формуванні сучасного розуміння прав людини. Важливою складовою нового уявлення про природні права людини і їх дотримання у державі стала концепція суспільного договору як джерела походження і правової основи діяльності держави. "Держава, — писав Г. Гроцій, — це досконалий союз вільних людей, це уклад заради дотримання прав і загальної користі"2. З таким розумінням держави, що містила ідею правової держав­ності, пов'язано у Гроція (а потім і у вчених наступних часів) положення про природне право людей чинити опір владі, якщо та порушує умови суспільного договору.

1              Цицерон. Диалоги. — М., 1966. — С. 139.

2              Гроций Г. О праве войньї и мира. — М., 1956. — С. 74.

60

Розвиваючи природно-правові теорії договірної концепції держави, Б. Спіноза говорив, що "мета держави у дійснос­ті — це свобода"1.

Теоретичні уявлення про природні права людини, пов'я­зані з вченням про суспільний договір виникнення держави та принципами поділу влад і народного суверенітету, лягли в основу всіх наступних нормативно-правових актів, в яких йшлося про закріплення прав людини.

Сучасні автори, що розглядають проблему співвідношен­ня держави і особи, визначають такі головні принципи їх взаємодії:   а)   взаємну  відповідальність держави  і  особи;

б)            гармонійне    поєднання    інтересів    держави    і    особи;

в)             взаємоєдність  прав  і  обов'язків  держави  і   громадян;

г)             рівність основних прав і обов'язків громадян; д) поши­

рення прав і свобод громадян,  підвищення їх соціальної

активності,   відповідальності  і  самодисципліни  при  вико­

нанні обов'язків; ж) законність цих стосунків. При цьому

використовуються   такі   поняття,   як   "людина",   "особис­

тість", "громадянин", що тісно взаємопов'язані, проте ма­

ють й деякі відмінні ознаки. Так, коли ми говоримо "лю­

дина", розуміємо природно-суспільну, біосоціальну істоту,

тобто розглядаємо її соціальні ознаки у тісному зв'язку з

біологічними,  фізичними,  психофізіологічними  характери­

стиками.   Коли   використовуємо   термін   "особистість",   то

розуміємо    людину    у    її    соціальному    середовищі,    в

суспільстві, соціальній групі, тобто розуміємо людину у її

відношенні до суспільства, держави, права. Особистість —

це, передусім, соціальний тип людини, але це і конкретна

людина із своєю індивідуальністю і неповторністю. Отже,

особистість — це єдність загальних і індивідуальних типо­

вих  і   своєрідних  якостей  людини.   Проте,   це  зовсім  не

означає,  що поняття  "особистість" не включає природне,

біологічне,   а   поняття   "людина"   —   соціальне.   Це   не­

правильно тому,  що конкретний індивід завжди виступає

як  єдність  соціального  і біологічного,   як  цілісна,  єдина

система.

Поняття "громадянин", відпрацьоване головним чином юридичною наукою, передбачає вивчення особистості у її відношенні до держави і права. Воно висвітлює здебільшого юридичні або політико-юридичні характеристики особи­стості. Держава, орієнтуючись насамперед на соціально-ти­пові характеристики особистості, створює систему взаємних

1 Спиноза Б. Избранньїе произведения. — М., 1957. — Т. 2. — С. 261.

61

прав і обов'язків, при цьому для особистості вони виступа­ють у формі прав, свобод і обов'язків, тобто її правового статусу.

Сучасна юридична наука визнає конституційні права, свободи і обов'язки, а також права і обов'язки, закріплені галузевим законодавством. Є загальні і спеціальні права. Крім того, вирізняють соціально-економічні, політичні, соціально-культурні, особисті права і свободи, щоправда, нині цей порядок зазнає деяких поправок.

Більшість вітчизняних вчених поділяють думку про те, що ядром правового статусу особи є права і обов'язки, але існує ще й інша точка зору, згідно з якою права і обов'яз­ки — це лише головний елемент правового статусу. Так, М. Матузов як складову правового статусу громадян вва­жає, загальну статутну відповідальність громадян перед державою і суспільством1. А О. Сурілов вважає, що струк­туру правового статусу створюють: а) громадянство як політико-правова основа статусу особи; б) передбачена у Конституції й інших нормативних актах постійна єдність прав, свобод, обов'язків, що невід'ємні від особи і надані всім громадянам на засадах рівності; в) юридичні гарантії їх реалізації2.

Держава формулює не тільки систему прав і свобод особи. Вона закріплює систему обов'язків. За невиконання чи виконання неналежним чином своїх обов'язків держава може притягнути особу до юридичної відповідальності, для цього вона має спеціальний механізм. У той же час держа­ва має свої права і несе обов'язки. Так, держава має право вимагати від особи правомірної поведінки, поваги до за­конів, сумлінного виконання обов'язків тощо. Проте дер­жава, особливо якщо вона демократична, зобов'язана за допомогою політики і права забезпечити розумні, науково обгрунтовані, стабільні принципи своїх взаємовідносин з громадянами, створити гарантії проти зловживань з боку офіційних представників держави і т. ін. Держава зобо­в'язана не тільки проголосити обсяг і характер прав і обов'язків особи, але й гарантувати можливість їх реально­го здійснення. Якби правам громадян не відповідали обов'язки держави, її соціальна, а у деяких випадках юри-

1              Див.: Матузов Н.И. Личность.  Права.  Демократи*.  Теоретические

проблеми субьективного права. — Саратов, 1972. — С. 189—205.

2              Див.: Сурилов А.В. Теория государства и права / Учеб. пособие. —

К—Одесса, 1989. — С. 395—397.

62

дична відповідальність, то ці права носили б характер декларацій. Більше того, держава зобов'язана захищати проголошені нею права і обов'язки від порушень, а у разі його вчинення — сприяти швидшому і,по можливості,по­вному відновленню порушеного права.

2. Співвідношення об'єктивного і суб'єктивного права

У теорії права під об'єктивним правом розуміється сукупність чинних у країні юридичних норм.

Поняття суб'єктивного права може розглядатися у широ­кому значенні. Тоді цей термін означає все те, що випли­ває з правових норм (об'єктивного права) для особи і характеризує її як суб'єкт права. Визнання особи суб'єктом права знаходить вираз у тому, що вона через норми об'єктивного права виступає як його учасник. У вузькому (власному) значенні суб'єктивне право розу­міється як право (можливість певної поведінки) особи, що передбачено правовою нормою (наприклад, право на освіту, право на відпочинок і т. ін.).

Термін "об'єктивне" щодо права означає, що юридичні норми набули своєї об'єктивації в офіційних державних актах і тому стають незалежними від розсуду окремих індивідів. Термін "суб'єктивне" вказує на приналежність права певному суб'єкту, на його певні юридично визнані можливості, якими він на свій розсуд може скористатися або не скористатися.

Суб'єктивне право взаємопов'язане з об'єктивним пра­вом, обумовлено його змістом. Адже ті або інші юридичні права суб'єктів, що, власне, і становлять сутність суб'єк­тивного права, формулюються у чинних юридичних нор­мах, тобто в об'єктивному праві. Отже, суб'єктивне право не може виникнути без об'єктивізації у нормах права об'єктивного. З іншого боку, і об'єктивне право невід'ємне від суб'єктивного. Метою і призначенням існування норм права (об'єктивного) врешті-решт є правове регулювання суспільних відносин, а також забезпечення цього регулю­вання відповідним правовим механізмом. А правове регу­лювання здійснюється через юридичні права і обов'язки суб'єктів.

У загальному вигляді зміст будь-якого суб'єктивного права можна звести до того, що воно надає уповноважено­му суб'єкту такі можливості: а) поводити себе відповідним

63

чином (право на свої дії); б) вимагати відповідної по­ведінки від інших суб'єктів (право на чужі дії); в) зверта­тися до держави за захистом свого юридичного права. Для реального юридичного забезпечення таких можливостей при закріпленні в об'єктивному праві повноважень одного суб'єкта фіксуються відповідні обов'язки зобов'язаного суб'єкта. І навпаки, при фіксації конкретних обов'язків одного суб'єкта, закріплюються відповідні права іншого суб'єкта. Отже, суб'єктивному праву (можливій поведінці) одного суб'єкта (уповноваженого) з необхідністю кореспон­дують юридичні обов'язки іншого суб'єкта (зобов'язаного). Невиконання цих обов'язків є правопорушенням і тягне за собою застосування засобів державного примусу, зокрема того або іншого виду юридичної відповідальності.

Суб'єктивне право слід розглядати в єдності з інте­ресами суб'єкта. Суб'єктивне право — міра можливої по­ведінки уповноваженого. Реалізовувати чи не реалізову­вати цю можливість цілком залежить від волевиявлення суб'єкта. Природно, що можлива поведінка буде перетво­рюватися на реально здійснювану лише тоді, коли вона буде сприяти задоволенню тих або інших потреб уповнова­женого, тобто, коли певна поведінка відповідатиме інте­ресам суб'єкта. Отже, інтерес виступає як своєрідний "стартер" процесу реалізації суб'єктивного права.

Розглядаючи питання про сутність суб'єктивних прав, неможливо обійти питання про їх джерела, а значить, і про потенційні можливості (всіх або певної частини) фік­сування, зміни змісту або скасування. Література наводить декілька концепцій вирішення цієї проблеми. Найпоши­реніші з них обумовлені основними напрямами юридичної науки. Один із цих підходів — природно-правовий — роз­глядає суб'єктивні права як такі, що виходять з природи самої людини, існують незалежно від чиєїсь волі. Тому зміст прав незалежний, і ніхто не може його змінювати або скасовувати. Юридичні закони лише формулюють ці права. При цьому чіткість і повність цих формулювань залежить від глибини проникнення у сутність суб'єктив­ного права. Другий підхід — позитивістський — розглядає суб'єктивні права як явища, що цілком і повністю зале­жать від держави: вона їх формулює, визначає зміст, ви­мірює його або скасовує повністю. Отже, держава творить суб'єктивне право безпосередньо через свої закони.

На думку авторів, не варто повністю відкидати будь-який з цих підходів. Суб'єктивне право — це настільки

64

складне явище, що кожна із наведених теорій має право на існування. Так, природно-правовий підхід вірний щодо певної частини суб'єктивних прав, а саме тих з них, без яких суб'єкт, людина, громадянин не може нормально жи­ти, працювати, розвиватись. Як природне суб'єктивне пра­во є право на життя, недоторканність особи, на гідне відношення, працю, охорону здоров'я та інші.

З позицій позитивістської концепції слід підходити до таких суб'єктивних прав, які виникають і реально можуть здійснюватись лише за певних (історичних, економічних і т. ін.) умов. Наявність таких умов і здатність держави відповідним чином забезпечувати їх реалізацію засвідчує­ться шляхом видання нормативних актів, в яких фіксу­ються відповідні суб'єктивні права. Такими правами слід вважати, наприклад, право на купівлю автомобіля та на його водіння, права на різні пільги.

Правова література наводить різні формулювання по­глядів щодо підстав виникнення суб'єктивного права. Відповідно до одних — суб'єктивне право виникає на ос­нові об'єктивного права, правоздатності суб'єкта і юридич­ного факту. При цьому вважається, що суб'єктивне право є складовою правовідношення. Інша позиція полягає у то­му, що суб'єктивне право може виникнути і здійснюватись поза правовідношеннями, а тому для його виникнення до­сить об'єктивного права (норм права, в яких фіксуються підстави виникнення, суб'єкти, зміст і порядок реалізації певного права) і особи громадянина, який є або стає носієм певного права.

На думку авторів, більш обгрунтованою є друга позиція. Адже конкретне суб'єктивне право як юридично встановле­на можливість поведінки, що спрямована на досягнення певного соціального блага, не може існувати без відпо­відних норм об'єктивного права, в яких воно знаходить свій юридичний вираз. Після юридичної фіксації суб'єк­тивне право існує, насамперед, як можлива поведінка, по­тенційна можливість суб'єкта поводити себе певним чином. І ця можливість, за наявності її закріплення у нормах об'єктивного права і суб'єкта, якому вона належить, існує потенційно, незалежно від того, вступає суб'єкт у пра­вовідносини для реалізації цієї можливості чи ні. Крім того, суб'єктивне право як потенційне право на певне соціальне благо, може не тільки існувати, але й реалізо­вуватись за межами правовідносин.

З 7-119   65

Щодо проблеми класифікації суб'єктивних прав, тобто їх розподілу за певними видами або групами, слід заува­жити, що різні автори пропонують різноманітні системи класифікації. Суб'єктивні права з погляду основних ас­пектів суспільних відносин надають суб'єктам потенційні можливості для одержання від держави і суспільства не­обхідних засобів існування (соціально-економічні права), для задоволення культурних та духовних потреб (куль­турні права), на участь в управлінні справами суспільства і держави (політичні права), а також можливості суб'єкта вільно розпоряджатися собою, свободу від втручання дер­жави у сферу відносин, що знаходяться поза межами обов'язків суб'єкта перед державою (особисті права). Кон­кретні суб'єктивні права фіксуються у Конституції, регла­ментуються у поточному законодавстві. У результаті цього суб'єктивне право набуває конкретного змісту, під яким слід розуміти конкретні повноваження, якими наділяється суб'єкт, стаючи володарем того або іншого права. При­кладом такого правового акта може бути Конституція України 1996 р., яка у розділі 2 встановлює широку систе­му суб'єктивних прав громадян України та їх головні обо­в'язки.

Практична цінність суб'єктивних прав полягає у їх ре­альності, тобто у можливості здійснення повноважень, які випливають із змісту того чи іншого конкретного суб'єк­тивного права. Реальність суб'єктивних прав забезпе­чується за допомогою гарантій, тобто засобів, способів і умов, спираючись на які суб'єкт досягає повного і безпе­решкодного здійснення своїх прав. Гарантії суб'єктивних прав поділяються на: економічні, політичні, ідеологічні та юридичні.

Економічні гарантії — це сукупність економічних чин­ників (матеріальні цінності суспільства, ринкова економіка, досконала система економічних відносин і т. ін.), які сприя­ють повній і безперешкодній реалізації суб'єктивних прав.

Політичні гарантії — це сукупність політичних чинників суспільного і державного життя (політична система суспільства, плюралізм та гласність у здійсненні політич­ного життя тощо), що забезпечують повну і безперешкодну їх реалізацію.

Ідеологічні гарантії — це сукупність ідеологічних і світо­глядних принципів, що обумовлюють першочергові цінності і непорушність суб'єктивних прав, їхню повну і безпереш­кодну реалізацію.

66

Юридичні гарантії — це сукупність тих правових інсти­тутів, що забезпечують можливість реалізації суб'єктивних прав, а також захищають і охороняють їх від будь-яких обмежень і порушень.

Суттєве значення для глибокого і різнобічного вивчення суб'єктивних прав має ціннісний (аксіологічний) підхід. Під соціальною цінністю суб'єктивних прав слід розуміти значущість для суспільства і його розвитку реалізації кон­кретних суб'єктивних прав. Вбачається доцільним визначи­ти соціальну і особисту цінність суб'єктивних прав з ура­хуванням найголовніших сфер суспільних відносин, у яких ці права знаходять свою реалізацію.

Соціальна цінність суб'єктивних прав з економічної точ­ки зору вбачається у тому, що їх наявність: а) відображує можливості держави матеріально забезпечувати реалізацію певних суб'єктивних прав; б) забезпечує суб'єктам мож­ливість активної участі в економічному житті суспільства і тим самим сприяє зміцненню його матеріального ста­новища.

З політичної точки зору соціальна цінність суб'єктивних прав виявляється у тому, що вони: а) є мірою досягнутого в суспільстві прогресу щодо встановлення дійсного демо­кратизму, визнання і забезпечення свободи особи; б) забез­печують громадянам активну участь у всіх сферах суспіль­ного життя і тим самим активізують соціально-політичне життя суспільства; в) фіксують певні повноваження, сти­мулюють суспільно корисну поведінку суб'єктів.

Соціальна цінність суб'єктивних прав з ідеологічної точ­ки зору полягає у тому, що вони: а) є втіленням пануючих у суспільстві поглядів на демократію, гуманізм, права осо­би; б) виступають дійсним засобом пропаганди досягнень суспільства у гуманітарній сфері; в) є інструментом ви­криття перекручень дійсних досягнень суспільства у гу­манітарній сфері.

З юридичних позицій соціальна цінність суб'єктивних прав вбачається у тому, що вони: а) є правовим інстру­ментом розвитку демократії у суспільстві на основі прин­ципів гуманізму і свободи особи; б) визначають систему взаємних юридичних прав та обов'язків держави і особи; в) виступають регулятором поведінки громадянина шляхом фіксації певних еталонів поведінки, які відповідають інте­ресам суспільства; г) є інструментом поєднання порядку і організованості з активністю і самостійністю поведінки гро­мадян.

З*           67

Під особистою цінністю суб'єктивних прав слід розуміти те значення, що має для громадянина, його розвитку, задоволення інтересів і потреб наявність і реалізація пев­них повноважень, що виходять з тих або інших суб'єк­тивних прав.

Цінність суб'єктивних прав для особи з економічної точ­ки зору вбачається у тому, що вони надають можливість вимагати від держави відповідного матеріального забезпе­чення у реалізації повноважень, що випливають з того або іншого суб'єктивного права.

З політичної точки зору цінність суб'єктивних прав для особистості виявляється у тому, що вони: а) уможливлю­ють визначення реального положення особи як вищої цін­ності у державі і суспільстві; б) вказують особистості, в яких сферах і в якому просторі держава розглядає його як вирішальну силу політичних процесів у суспільстві.

Цінність суб'єктивних прав для особистості з ідеоло­гічної точки зору вбачається у тому, що вони дають змогу індивіду уявити, якою мірою в них виражено принципи демократії, гуманізму, справедливості, що мають загально­людську цінність.

З юридичної точки зору цінність суб'єктивних прав що­до особистості вбачається у тому, що вони: а) є засобом упорядкування суспільних відносин і дозволяють громадя­нину планувати свою поведінку і прогнозувати поведінку інших суб'єктів; б) визначають систему конкретних повно­важень громадянина у найважливіших сферах суспільних відносин; в) є юридичним інструментом набуття громадя­нином тих чи інших соціальних благ; г) слугують основою системи юридичних та інших засобів забезпечення участі громадян у найважливіших сферах соціальних відносин.

Питання для засвоєння матеріалу:

Як   Ви  розумієте  поняття   "право  людини",   "право

особистості", "право громадянина"?

Який історичний шлях пройшов розвиток цих прав і

свобод?

За якими головними принципами будуються відносини

особи і держави у демократичному суспільстві?

З яких ознак і складових утворюється правовий статус

людини і громадянина?

68

Який зміст відбивають визначення "право в об'єктив­

ному розумінні" і "право у суб'єктивному розумінні"?

Що  ми  розуміємо,   коли  говоримо  про суб'єктивне

право у широкому і вузькому розумінні?

У чому полягають концепції, що розглядають сутність

суб'єктивного права?

Які конкретні повноваження охоплює поняття "суб'єк­

тивне право"?

Які існують гарантії реалізації суб'єктивних прав?

У   чому   полягає   соціальна   цінність   суб'єктивних

прав?

Що таке  юридичний обов'язок,  який  існує  зв'язок

між суб'єктивним правом і юридичним обов'язком?

Література

Аристотель. Сочинения. — Т. 4. — М., 1983.

Витрук Н.В. Основн теории правового положення лично-сти. — М., 1979.

Витрук Н.В. Правовой статус личности в СССР.— М., 1985.

Даниленко В.Н. Декларация и реальносте. — М., 1989.

Демократия и правовой статус личности. — М., 1987.

Довідник з прав людини. — К., 1995.

Дюрягин И.Я. Гражданин и закон. — М., 1989.

Европейская конвенция о защите прав человека и основ­них свобод, 1950 г.

Европейская социальная хартия, 1961 г.

Защита прав личности в гражданском процессе. — М., 1986.

Защита прав человека в современном мире. — М., 1993.

Лєдях И.А. Права граждан: буржуазньїе теории и прак­тика ФРГ. — М., 1986.

Лукашева Е.А. Право. Мораль. Личность. — М., 1986.

Матузов Н.И. Личность. Права. Демократия. — Сара­тов, 1972.

Матузов Н.И. Правовая система и личность. — Саратов, 1987.

Международная комиссия по расследованию голода на У крайнє 1932—1933 годов. Итоговнй отчет 1990 г. — К., 1992.

Мельгунов С.П. Красний террор в России. — М., 1990.

69

Права личности  в  социалистическом  обществе.   —  М.,

1981.

Права человека: проблеми и перспективи. — М., 1990. Реализация прав граждан. — М., 1983. Общая теория прав человека. — М., 1996. Строговий М.С.  Право обвиняемого на  защиту  и  пре-

зумпция невиновности. — М., 1984. США. Конституция и права граждан. — М., 1987. Український часопис прав людини. — К., 1995. Фельштинский Ю. К истории нашей закрнтости. — М.,

1991. Чечот   Д.М.   Как   защитить   своє   право   (Юридические

советьі гражданам). — М., 1987.

Документи:

Конституція України. — К., 1996.

Права человека. Основнне международньїе документи. — М., 1990.

Итоговнй документ Венской встречи представителей го-сударств — участников Совещания по безопасности и сотрудничеству в Европе // Известия. — 1989. — 27 января.

Документ Копенгагенского совещания конференции по человеческому измерению СБСЕ // Международная жизнь. — 1990. — № 9.

Минимальньїе стандартние правила общения с заключен-ннми. Принятн І Конгрессом ООН по предупрежде-нию прєступности и обращению с правонарушителя-ми. — Женева, 1955.

Основнне принципи, касающиеся независимости судеб-ннх органов / Принятн 7 Конгрессом ООН по пре-дупреждению прєступности и обращению с правонару-шителями. — Милан, 1986.

Свод принципов защитн всех лиц, подвергаемих задер­жанню или заключению в какой би то ни било форме / Резолюция 43—173 Генеральной Ассамблеи ООН от 9.12.1989 г.

70